Соціальна політика України: питання теорії, сучасного стану та перспектив

Автор: Циро Наталія Олександрівна, магістрант кафедри психології ІСНіС МАУП

Стаття присвячена аналізу стану соціальної політики в Україні. Виявлені причинно-наслідкові зв’язки та закономірності перебігу соціально-економічної кризи в Україні та ймовірні шляхи її подолання. Підкреслена безсистемність у реалізації соціальної політики у країні, відсутність її короткочасового та стратегічного прогнозування і планування.

В умовах соціально-економічної кризи в Україні посилились негативні тенденції в усіх сферах функціонування соціуму. Загальний низький рівень життя, прогресуюче безробіття, демографічна криза, соціальна незахищеність більшої частини населення становлять реальну загрозу національній безпеці за всіма своїми основними складовими: соціально-економічною, політичною та екологічною. Причинно-наслідкові зв’язки цих складових є об’єктивною суспільною реальністю, тому непродумані та непослідовні системні перетворення породжують негативні явища у всіх сферах суспільства, зокрема у соціальній.

Офіційна статистика свідчить про посилення несприятливих соціально-економічних умов життя з часів проголошення незалежності.

За роки незалежності населення України скоротилося на 9 млн. – з 52 до 43 млн. осіб (без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя).
Валовий зовнішній борг України на кінець першого півріччя 2014 року становив 136.8 млрд. дол. США, скоротившись порівняно з початком року на 5.3 млрд. дол. США (на 3.7%). Відносно ВВП борг збільшився з 78.1% на початок року до 81.8%.
Територія країни зменшилась з передачею частини чорноморського шельфу Румунії. Все більше річок, лісів і пляжів переходить у приватну власність, що, в свою чергу, є фактичним обмеженням життєвого простору громадян.
В Україні все більшого поширення набувають такі епідемії: алкоголізм, наркоманія, туберкульоз, СНІД. Щорічно лише від наслідків споживання алкоголю вмирає понад 40 тис. осіб. Згідно з даними, що оприлюднила Всесвітня Організація Охорони Здоров’я, Україна – на 5 місці у світі за рівнем вживання алкоголю на душу населення.
За даними Європейського соціального дослідження показник довіри до інститутів влади Україна посідає останні місця серед країн Європи. У 2011 році довіра українців до парламенту становила 1.99 бала за 10-бальною шкалою (останнє місце серед 26 європейських країн), за показником довіри українців до судово-правової системи та міліції Україна також зайняла останнє місце в Європі.
Показник довіри тісно пов’язаний із показниками рівня задоволеності. У 2011 році українці були найменш задоволені життям, якщо порівняти з громадянами 26 європейських країн (4.82 бала за 10-бальною шкалою), і відчували себе найменш щасливими (5.86 бала), а у незадоволеності діяльністю уряду (2.25 бала) та станом економіки (2.25 бала) гірше за українців почувалися лише греки.
Зростає соціально-культурне міжрегіональне напруження [1].

Виникнення та посилення регресивних тенденцій призвело до того, що рівень довіри суспільства до держави зменшується, що, у свою чергу, негативно позначається на розвитку України.

Однією з передумов соціальної безпеки є формування та реалізація активної та сильної соціальної політики держави. Адже метою соціальної політики є саме забезпечення рівня і поліпшення умов життя населення.

Основною метою соціальної політики є створення умов для функціонування соціальної політики згідно із стратегією економічного розвитку та фінансової стабілізації. Кінцевим результатом цього процесу має бути забезпечення достатнього життєвого рівня населення, поліпшення демографічних показників, розвиток трудових ресурсів, пенсійна реформа та відновлення освітнього та наукового потенціалу. Акцент переноситься на посилення соціального захисту, реформування системи соціального забезпечення – страхування, пенсійних виплат, розвитку адресної допомоги тощо.

Держава утворилась в результаті потреби людей у врегулюванні суспільних відносин, перерозподілі матеріальних благ і допомозі особам, які опинились в складних життєвих обставинах (в результаті війн, стихійних лих, непрацездатності, хвороби та ін.), отже, основною функцією держави повинно бути соціальне забезпечення його громадян, а також осіб, які перебувають на території даної країни.

Матеріал, методи і результати

Згідно ст. 1 Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Виходячи з цього положення держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, тому соціальна політика України спрямована на створення відповідних до встановлених законодавством стандартів умов життя, а також створення системи соціального забезпечення з метою підвищення рівня добробуту громадян, усунення негативних наслідків стихійних лих, ринкових відносин, соціальних перетворень, зменшення соціальної нерівності.

Конституція України закріплює комплекс специфічних прав та соціальних гарантій: 1. Право на соціальних захист (ст. 46). 2. Право на житло (ст. 47). 3. Право на достатній рівень життя (ст. 48). 4. Право на медичну допомогу (ст 49). 5. Право дітей, позбавлених батьківського піклування на державне утримання (ст. 52). 6. Право на освіту (ст. 53) [2].

Реалізацією державою захисної функції своїх громадян і гарантуванням необхідного рівня життя, регулюванням надання пільг, різних видів допомоги займається соціальна політика держави.

Соціальна політика – це діяльність держави у сфері соціального забезпечення та соціального розвитку, система заходів, спрямованих на підвищення якості і рівня життя населення. Метою соціальної політики є створення оптимальних умов для функціонування та розвитку соціальних відносин, розкриття творчого потенціалу людини, досягнення стабільності та соціальної злагоди в суспільстві.

Соціальне забезпечення як складова соціальної політики є одним з провідних напрямків роботи Міністерства соціальної політики і є основною функцією соціальних працівників, що зайняті в управліннях соціального захисту населення.

Соціальне забезпечення – це передбачена чинним законодавством система соціально-економічних державних заходів, що направлені на допомогу громадянам у старості, сім’ям, в яких є діти, та окремим категоріям громадянам, що втратили годувальника, у випадку тимчасової непрацездатності, втрати робочого місця та ін.

При реалізації соціальної політики соціальний захист ставить перед собою такі цілі:

забезпечення рівня життя громадян України не нижче прожиткового мінімуму, встановленого державою для кожної категорії відповідно до потреб;
регулювання соціально-економічних відносин для попередження соціальної напруженості в суспільстві, яка може бути зумовлена соціальною нерівністю (за етнічною, економічною, релігійною ознаками).

Основними функціями соціального захисту є превентивна та реабілітаційна.

Соціальний захист в основному покликаний запобігати виникненню соціально несприятливих явищ, які можуть загрожувати соціальному благополуччю членів суспільства. Лише в тому випадку, коли попередження не досягло своєї мети і негативне соціальне явище торкнулось окремих категорій, держава зобов’язана пом’якшити наслідки бідності, каліцтва, старості та ін. явищ.

Як і в інших країнах світу, законодавчу, нормативно-правову основу соціальної роботи в Україні визначають правові документи, які умовно згруповані у п’ять груп відповідно до суб’єктів їх видання:

регламентуючі, дорадчі документи світового співтовариства (акти, декларації, пакти, конвенції, рекомендації, резолюції ООН, ВООЗ, МОП, ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ та ін);
внутрішньодержавні юридичні акти (Конституція, закони, укази, розпорядження Президента України, постанови уряду України, накази, рішення колегій та інструкції Міністерства соціальної політики, Міністерства освіти і науки, Міністерства охорони здоров’я, Державного комітету у справах сім’ї та молоді та ін.);
документи суб’єктів України, які забезпечують реалізацію законів на своїй території, виконання регіональних законоположень;
документи органів місцевого самоврядування;
рішення, накази, розпорядження безпосередньо закладів та організацій [3].

Практичний досвід, накопичений людством в організації економічного та соціального устрою життя суспільства, призвів до усвідомлення того, що основою свободи, справедливості, загального миру, гідності та цінності людської особистості є права людини. Саме це сприяє соціальному прогресу і поліпшенню умов життя. При цьому права людини повинні охоронятися владою закону. Перед законом всі люди рівні і мають право на рівний захист від будь-якої дискримінації.

Україна стоїть на шляху будівництва соціальної держави, держави для людей. Для задоволення потреб громадян та інших осіб, що перебувають на території України, у соціальному захисті і забезпеченні, була створена ціла система соціальної політики, яку урядові службовці і вчені продовжують модифікувати і пристосовувати до реалій сучасного життя. Системний підхід забезпечує адекватну роботу соціального забезпечення.

У структурі соціальної політики виділяють такі рівні: державний; регіональний; місцевий.

До повноважень органів державної влади відноситься:

прийняття нормативно-правових актів, що визначають загальні засади надання соціального забезпечення і регулюють загальні процеси соціальної політики в Україні;
розробка і встановлення єдиної системи державних мінімальних соціальних стандартів (для визначення розмірів державних гарантій соціальної підтримки інвалідів, осіб які втратили годувальника, дітей які залишились без батьківського піклування та ін. осіб, які потребують соціальної підтримки);
розробка і реалізація державних цільових програм;
фінансування державної соціальної інфраструктури;
надання методичної допомоги регіональним і місцевим органам управління соціальною сферою.

До повноважень регіональних і місцевих органів влади відносяться:

розробка і реалізація регіональних соціальних програм;
пошук способів підвищення регіональних мінімальних соціальних стандартів;
забезпечення установ соціальної інфраструктури, що знаходяться у підпорядкуванні місцевій владі;
організація адресної соціальної допомоги населенню;
перевірка потреб у визначенні й реалізації соціальної допомоги слабозахищеним прошаркам населення [4].

Усі три рівні взаємодіють між собою, впливають один на одного і становлять нерозривну єдність. Тому соціальну політику України можна назвати триєдиною соціальною політикою, яка являє собою цілісну систему.

Системність соціальної політики реалізується за допомогою врахування специфіки та потреб усіх трьох рівнів. Структурна система соціальної політики включає такі аспекти: економічний, правовий, культурний, демографічний, національно-етнічний, інші [5].

При розробленні напрямів соціальної політики та їх реалізації важливим чинником для підвищення ефективності є досягнення оптимального використання можливостей матеріально-технічної бази для задоволення потреб населення на державному, регіональному та місцевому рівнях. Для підвищення оперативності повноваження і відповідальність в питаннях реалізації соціальної політики розмежовується між державними, регіональними органами влади і місцевим самоврядуванням.

В системі державних органів, що здійснюють соціальний захист та соціальне забезпечення центральне місце посідають органи законодавчої та виконавчої влади.

Вищим органом законодавчої влади є Верховна Рада України, яка приймає закони про види і форми соціального забезпечення, визначає розмір обов’язкових страхових внесків, затверджує основні джерела його фінансування та витрати з Державного бюджету на ці цілі тощо.

Систему органів державної виконавчої влади складають центральні органи, виконавчі комітети місцевих рад та місцеві державні адміністрації. Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. До його компетенції віднесені питання, пов’язані з реалізацією та виконанням законодавства з соціального забезпечення. Кабінет Міністрів видає підзаконні нормативні акти з питань здійснення соціального забезпечення, щороку подає на затвердження Верховної Ради Державний бюджет, складовою якого є витрати на соціальне забезпечення, вживає заходів до виконання Державного бюджету тощо.

В системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної соціальної політики головним органом є Міністерство соціальної політики України.

Міністерство соціальної політики забезпечує реалізацію державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони і умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції. У межах своїх повноважень організовує виконання актів законодавства і здійснює систематичний контроль їх реалізації, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України [6].

В сучасних умовах в Україні для реалізації соціальних програм використовується новий механізм змішаної фінансової участі, тобто для збільшення фінансування соціальної сфери залучаються позабюджетні кошти і зовнішні джерела фінансування.

Бюджетні джерела фінансового забезпечення соціальної сфери: державний бюджет, бюджети регіонів, місцеві бюджети, ресурси міжбюджетного перерозподілу.
Позабюджетні джерела фінансування соціальної політики: державні соціально-страхові фонди, позабюджетні фонди регіонів, недержавні соціальні фонди, кредитні ресурси, залучення коштів фірм і домашніх господарств (територіальні позики), використання потенціалу некомерційних неурядових організацій.
Зовнішні джерела фінансування соціальної сфери: кредити, позики міжнародних фінансових організацій і фондів, гуманітарна допомога з-за кордону [7].

В Україні використовуються практично всі джерела фінансування соціальної сфери, однак існує нагальна потреба у формуванні налагодженої системи фінансування. Розміри і різноманіття соціальних послуг напряму залежать від економіки України, продуманості економічної політики і ефективності використання бюджетних коштів. Робота соціальної системи може бути покращена з тим самим рівнем фінансування, якщо більш ефективно використовувати наявні ресурси, шукати альтернативні шляхи вирішення проблем.

Основні напрямки реформування системи соціального забезпечення України:

посилення адресності соціальних послуг (надання грошових соціальних виплат тим клієнтам, які підтвердили, що їхні доходи не перевищують визначеної межі;
міжнародне співробітництво (міжнародні фонди вимагають належного звітування, на які програми, для яких верств населення були витрачені гроші, регулювання роботи залучених установ і спеціалістів, а також є нагальна необхідність попередження корупції);
раціоналізація бюджетних видатків (перегляд системи пільг – заміна визначених субсидій і пільг на грошові еквіваленти на місяць, що зменшить рівень корупції; поширення системи платних соціальних послуг – це додаткове джерело фінансування, яке дасть змогу покращити роботу соціальних установ);
налагодження взаємодії з недержавними соціальними службами і фондами (заохочення їх за допомогою зменшення оподаткування, надання методичних рекомендацій і моніторинг їхньої діяльності для попередження явищ корупції).

В системі соціального забезпечення в Україні існують такі види фінансування:

фінансування поточних витрат на одного мешканця або одну особу, яка підлягає даному виду обслуговування;
фінансування поточних витрат на утримання закладів соціальної сфери;
державні внески на будівництво закладів соціальної сфери.

Досвід розвитку багатьох країн світу доводить, що соціальна орієнтовна політика не може існувати, не спираючись на економіку країни і конкурентну боротьбу, що підвищує якість і різноманітність соціальних послуг.

Економічна політика держави – це система соціально-економічних ідей та цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягнення, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації [8].

Рівень захищеності населення повинен відповідати стану економіки країни, тобто необхідно реально оцінювати потреби населення (проводити періодичний моніторинг найпоширеніших проблем населення, ретельно перевіряти особисті дані клієнтів, щоб встановити їх право на допомогу і виключити підробку даних) і раціонально перерозподіляти кошти бюджету. Закордонний досвід соціально розвинених країн виправдав себе:

соціально-інтеграційна модель або інноваційна замість медичної: перевага в тому, що за допомогою соціальної і психологічної реабілітації люди з особливими потребами стають повноцінними членами суспільства. Вони не живуть за рахунок виплат держави (як за медичної моделі), а самі можуть заробляти на життя, адже для них створюються всі умови для психологічного і фізичного розвитку. Інноваційний підхід є міжнародним еталоном соціальної політики і має на меті захищати права осіб з обмеженими можливостями, підвищувати їхній соціальний статус та інтегрувати їх у суспільство. Ця інноваційна модель є більш вигідною за рахунок зниження асигнувань на спеціалізовані інтернати;
ретельний супровід прийомних сімей, що знижує рівень махінацій пов’язаний з усиновленням дітей заради грошових виплат.
перевірка наявності нерухомості у клієнтів перед тим, як надавати їм допомогу.
високий соціальний статус і відповідна заробітна плата у соціального працівника – зменшує рівень шахрайств і підвищує продуктивність і якість праці.

Взаємозв’язок соціальної та економічної політики полягає в тому, що деякі показники соціальної політики впливають на економічний розвиток, а економічний розвиток завжди має соціальні наслідки. Виходячи з цього положення можна зробити закономірний висновок, що для забезпечення сталого розвитку економіки необхідно посилювати орієнтацію соціальної та економічної політики на людину. Регулювання рівня зайнятості шляхом збільшення кількості робочих місць, підвищення рівня оплати праці, відкриття курсів підвищення кваліфікації, зменшення деформацій в структурі доходів населення – це обов’язково вплине на рівень доходів населення, а це поліпшить рівень і якість життя, що, в свою чергу, зменшить рівень бідності в країні, а це буде економія у виплаті соціальної грошової допомоги.

Соціальна політика залежна від економічного розвитку країни: Міністерство соціальної політики, соціальні службі, управляння, всі виплати і допомоги, заробітні плати, все це вимагає великих грошових затрат. Вони фінансуються з державного бюджету, місцевих бюджетів, Пенсійного фонду, фонду Соціального страхування, з бюджетів благодійних організацій та окремих благодійників і меценатів. Разом з тим, економічна політика залежить від соціального розвитку населення країни.

З початку незалежності Україна майже завжди має дефіцит бюджету, і це, в свою чергу, призводить до того, що соціальна політика стає малоефективною через недостатнє фінансування.

На грудень 2014 року Україна опинилась на межі дефолту. Курс гривні змінюється кілька разів на день, за рік долар зріз з 8 до 17 гривень за одиницю, Україна має 13,5 млрд. доларів тільки зовнішнього боргу.

Влада максимально зменшує кількість і розміри соціальних виплат, зменшує кількість пільгових категорій. Мінфін розробив наступні пропозиції щодо змін до нормативно-правових актів України:

скорочення кількості народних депутатів з 450 до 150 осіб (потенційна економія – 424 млн. грн.);
скасування зони посиленого радіоекологічного контролю (потенційна економія – 902 млн. грн.);
встановлення оплати харчування осіб які перебувають у закладах охорони здоров’я (реальна економія – 956 млн. грн.);
відміна виплат стипендій (виключення: діти-сироти, діти-інваліди) у навчальних закладах (реальна економія – 1255,3 млн. грн.);
вилучається норма про бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності у розмірі не менше 1,7% ВВП (потенційна економія – 25,9 млрд. грн.).

Зазначені зміни та низка інших заходів є спробою уряду України збалансувати державний бюджет. Але соціально-економічні наслідки подібних планів можуть мати непередбачуваний характер.

Офіційна статистика демонструє поглиблення системної кризи в Україні. За 10 місяців 2014 року темпи обсягу промислового виробництва зменшились на 9,4%. В машинобудуванні й хімічній галузі падіння сягнуло 14%, в будівництві – 19%. Також спостерігаються тенденції погіршення якісних характеристик економіки, що характеризують купівельну спроможність внутрішнього ринку та платоспроможність українців. Вперше за останні десять років спостерігається падіння темпів роздрібного товарообігу в Україні на рівні мінус 6-7%.

Демографія – це наука, що вивчає закономірності відновлення населення, залежність його характеру від соціально-економічних, природних умов, його склад, рух і розвиток.

Соціально-демографічна структура населення є невід’ємним елементом соціальної структури. Суспільство поділяється на соціальні групи, спільноти, за такими критеріями: стать, вік, сімейний стан. Аналізуючи соціально-демократичну ситуацію і тенденції, що спостерігаються в суспільстві, можна зробити висновок, що Україна переживає стан демографічної кризи.

Тенденції та прояви соціально-демократичної кризи в України:

перевага чисельності жіночого населення над чоловічим. Жінок на 3,5 мільйони більше, ніж чоловіків. Це негативно відбивається на відтворюванні населення;
перевага смертності над народжуваністю. Причини: інфляція, загальне зниження рівня життя населення, політична нестабільність, зміна системи цінностей, невпевненість у майбутньому, відсутність реальної підтримки молодої сім’ї, незабезпеченість житлом;
спостерігається старіння населення, тобто збільшення частки населення пенсійного віку. Старіння працюючого складу населення призводить до зниження продуктивності праці, консерватизму, збільшення частки асигнувань з бюджету на потреби осіб даної категорії;
зростання альтернативних шлюбних форм сім’ї, перехід до молодіжної сім’ї, велика кількість одинаків.

Наявність даних тенденцій свідчить про необхідність спрямованої соціальної, демографічної і економічної політики. Лише в комплексі політика держави зможе врегулювати соціально-демографічну ситуацію.

Найважливіші напрями демографічної політики:

надання пільг молодим сім’ям. Законодавством встановлено надання кредитування молодим сім’ям на житло, але умови не є доступними і рівними для всіх;
грошові виплати по народженню дитини, по догляду до 3-х років;
поліпшення матеріального положення багатодітних і малозабезпечених сімей;
охорона материнства і дитинства. Необхідно, щоб механізм виходу у декрет і збереження робочого місця проходив моніторинг, і жінки не втрачали роботу [9].

У 2014 році кількість зареєстрованих пенсіонерів в Пенсійному фонді України перевищила кількість офіційно працюючих на 500 тисяч осіб. Кількість офіційно працюючих, що сплачують страхові внески, близько 13 млн. осіб. Неофіційні підсумки свідчать, що 1 працююча особа забезпечує 5 осіб пенсійного віку.

Поряд з такими чинниками як економічний розвиток, демографічна структура, стан структури соціальних служб, на соціальну політику України впливають міграційні процеси.

За офіційною статистикою, за роки незалежності населення України скоротилося на 9 млн. – з 52 до 43 млн. осіб (без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя).

В Україні спостерігається демографічний спад. За підрахунками Міжнародної організації з міграції (МОМ) загальна чисельність населення України зменшиться до 33 млн. осіб до 2050 року. Причому більше половини населення буде мати вік понад 45 років. Частка осіб віком понад 60 років зросте у 1,5 рази.

Кількість мігрантів, затриманих за порушення норм перебування в Україні, стала в період 2005-2011 рік (12000-14000 осіб), а кількість затриманих за незаконний перетин державного кордону неухильно зменшується з 2006 року. Це свідчить про те, що громадяни інших країн з кожним роком бачать все менше перспектив для міграції в Україну.

У 2012 році Україна була визнана п’ятою країною за чисельність своїх громадян, які проживають на території Євросоюзу (серед країн «третього світу»). Це насамперед пов’язано з трудовою міграцією. Трудовий потенціал України великий, але він поступово виїжджає за кордон, де й залишається. Це вигідно як для країн Євросоюзу, які отримують трудовий ресурс з високим рівнем мотивації, так і для самих мігрантів, що мають змогу отримувати більшу заробітну плату, кращі умови праці, посади яких ще немає в Україні [10].

Соціальна політика формується для населення, для задоволення його потреб. Наповненість Державного бюджету та фондів формується за допомогою системи оподаткування, тобто соціальне забезпечення в Україні будується на принципі солідарності, що передбачає взаємну допомогу всіх учасників соціального захисту: працююче населення, що робить страхові внески, забезпечує пенсіонерів, які в минулому так само сплачували страхові внески (відбувається перерозподіл прибутків від працездатних молодих до непрацездатних старих членів суспільства).

Отже, чим більше працюючого населення, тим активніше розвивається країна і тим більша кількість грошей надходить до бюджету країни. Тому тенденції посилення міграційних процесів є стимулом для того, щоб розпочати певні дії для підвищення рівня життя, щоб трудові ресурси бачили своє майбутнє в розбудові своєї рідної країни, міста чи села, а не емігрували.

На масштаби та напрямки міграційних процесів впливають такі чинники: економічні, демографічні, медичні, соціальні, освітні, морально-психологічні, політичні, військові, екологічні та інші. Міграційний акт залежить від суб’єктивних (особисте бажання громадянина задовольнити свої потреби матеріального чи духовного характеру) та об’єктивних причин (воєнний стан, голод, екологічна катастрофа) [11].

Соціально-економічні фактори (умови життя і трудової діяльності) відіграють вирішальну роль у регулюванні інтенсивних міграційних потоків, що можуть змінюватися відповідно до обраного шляху розвитку країни.

Основними соціально-економічними факторами, що впливають на рішення особистості про переміщення через кордон або між адміністративно-територіальними одиницями України, є забезпеченість житлом і робочими місцями, тривалість робочого дня і режим праці, забезпеченість населення закладами соціальної інфраструктури, система матеріальних пільг, рівень транспортного, медичного, побутового та культурного обслуговування, організація шкільного навчання, обсяг і благоустрій житлового фонду, стан навколишнього середовища тощо.

На сучасному етапі надзвичайно актуальним для України є питання вдосконалення міграційної політики [12].

Виїзд українців за кордон на роботу супроводжується такими наслідками як зменшення кількості осіб працездатного віку, зниження освітнього рівня працюючого населення, оскільки особи з високим освітнім рівнем становлять значну частину емігрантів, дефіциту спеціалістів в регіонах та професіях, зменшення частки фінансових надходжень у Державний бюджет, Пенсійний фонд і т.д.

Втрати України зростають в результаті перетворення частини тимчасової трудової міграції на постійну. Мігранти якщо і повертаються, то у старшому віці, і в Україні залишаються економічно неактивними.

Існують такі наслідки трудової міграції українців за кордон:

криза та руйнація сімей – збільшується частка жінок серед мігрантів, яка орієнтується на тривале перебування за кордоном. Через це виникає проблема виховання залишених в Україні дітей;
неналежний соціальний захист трудових мігрантів, значна частина яких працює за кордоном неофіційно. Це загрожує їм особисто і лягає додатковим тягарем на систему соціального захисту країни, оскільки члени сімей мігрантів, які залишаються вдома, а також і самі мігранти після повернення користуються гарантованими соціальними виплатами, хоча відповідних соціальних внесків не робили.
посилення інфляції, сприяння зростанню цін на житло і споживчі товари як наслідки грошових переказів мігрантів на батьківщину.

Основні напрямки вдосконалення міграційної політики України:

вдосконалення нормативно-правової бази щодо регламентації та захисту мігрантів за кордоном;
подальша реформа органів виконавчої влади у сфері міграції;
розвиток співпраці з асоціаціями мігрантів в Україні і за кордоном;
розвиток міжнародного співробітництва;
здійснення та поглиблення наукових досліджень у сфері міграційних процесів та вдосконалення міграційної статистики.
підвищення реальної заробітної плати, як основного джерела грошових надходжень населення та важливого стимулу до трудової активності;
стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу для створення нових робочих місць, зменшення явища неофіційного працевлаштування;
підвищення ефективності роботи центрів зайнятості (співпраця з бізнес-структурами, залучення інноваційних методик для підбору вакансій для клієнтів, проведення семінарів і тренінгів, співпраця з тренінг-центрами, закладами освіти);
врахування міграційного компоненту при розробленні та впровадженні програм соціально-економічного розвитку окремих галузей, регіонів та країни в цілому.

Держава активно розпочала діяльність з прогнозування розвитку України та розробки стратегічних документів на 5-14 років вперед – це створення «Стратегії національної екологічної політики України на період до 2020 року», «Стратегія соціально-економічного розвитку держави до 2020 року», а також програми розвитку «Стратегія 2020» та ін. Це ознака того, що відбувається певна співпраця влади з науковцями, таким чином може бути розроблена така політика, що зможе побудувати щасливе соціальне суспільство. Але ці прогнози і стратегії є занадто оптимістичними, зрозуміло, що вони проходять певну цензуру задля збереження спокою народу, але існує необхідність мотивації всього населення для розвитку своєї країни.

На основі соціально-економічних проблем, які існують в сучасній Україні, можна зробити наступні висновки.

Рівень безробіття буде і в подальшому зростати. Це обумовлено цілою низкою причин: зменшення кількості робочих місць, неофіційне працевлаштування, зменшення кількості державних службовців, скорочення робочих місць, збільшення кількості військовослужбовців.
Рівень народжуваності буде зменшуватися, адже сім’ї будуть віддавати перевагу одній дитині або взагалі відмовляться з соціально-економічних міркувань. Головний вплив при цьому буде чинити те, що впевненість у майбутньому буде зменшуватись.
Подальше старіння населення і, внаслідок цього, зменшення робочої сили.
Збільшення відтіку кадрів за кордон. Це обумовлено тим, що громадяни, які мають вищу освіту і є спеціалістами у відповідній галузі, виїжджають за кордон на заробітки і залишаються там.
Мінімальні соціальні гарантії будуть збільшуватися, але вони будуть покривати лише інфляцію, податки, комунальні послуги.
Розподіл населення за доходами залишиться сталим.
Рівень заробітної плати буде збільшуватися відповідно до інфляції.
Показник доступності послуг освіти буде погіршуватися: скорочення бюджетних місць у вищих навчальних закладах, можливе введення помісячної оплати шкіл, скорочення кількості вищих навчальних закладів.
Доступність і якість послуг закладів охорони здоров’я буде зменшуватись. Заробітна плата не стимулює працівників належним чином виконувати свою роботу, застаріле діагностичне обладнання, можливе введення медичної страховки, але людина з мінімальною заробітною платою не зможе собі дозволити відвідати лікаря.

Можна виділити кілька можливих сценаріїв розвитку України на 2020 рік.

Сценарій 1. Покращення соціально-економічної ситуації в Україні без фундаментальних змін. Основна ціль – призупинення катастрофічної ситуації та її певна стабілізація. Можливими наслідками можуть бути відставання у розвитку, збільшення «кредитної залежності», зменшення конкурентоспроможності українських товарів на світовому рівні.

Сценарій 2. Орієнтація на закордонний досвід. Мета – впровадження методів і технологій, які пропонують розвинуті країни. Негативними наслідками можуть стати неготовність суспільства до кардинальних змін, збільшення зовнішнього боргу, неможливість впровадження інноваційних поглядів.

Сценарій 3. Модернізація існуючого устрою. Ціль – визначення Україною свого місця у світовому ринку, розвиток малого і середнього бізнесу, гуманізація суспільства. Головна загроза – суспільні класові конфлікти, можливий опір пануючого класу.

Сценарій 4. Багаторівнева і фундаментальна трансформація суспільства. Це найоптимістичніший сценарій, адже основна його ціль – побудова громадянського і соціально суспільства. Для цього необхідно змінити свідомість населення України: нетерпимість до корупції, повага до людей і державного майна, мотивація до змін. Необхідний розвиток малого та середнього бізнесу, зменшення стратифікації за доходами громадян, щоб закони були легітимними, а суди справедливими.

Запропоновано доповнити статтю 13 Конституції України частиною 5 наступного змісту:

«5. Держава розробляє і реалізує соціальну політику підтримки соціально вразливих категорій громадян: інвалідів, осіб непрацездатного віку, дітей-сиріт, багатодітних сімей, неповних сімей та ін. категорій».

Право на соціальне забезпечення громадян гарантується наявністю в Україні державної форми власності, забезпечення економічної конкуренції та сталого розвитку економіки, функціонуванням соціальних фондів, тощо.

Частину 2 статті 95 Конституції України передбачено викласти в такій редакції:

«Виключно законом «Про державний бюджет України» визначаються будь-які видатки держави, розмір і цільове спрямування цих видатків. Основою формування державного бюджету є бюджети місцевих громад».

Пункт 10 частини 1 статті 92 Конституції України слід доповнити реченням наступного змісту:

«Для реалізації основних засад демографічної політики держава розробляє і затверджує закон України «Про запобігання руйнівним демографічним процесам та підтримку народжуваності, охорони дитинства, материнства і батьківства».

Для реалізації вимог пункту 6 частини 2, статті 92 Конституції України Верховній Раді слід розробити та прийняти Кодекс законів Україні про соціальний захист громадян.

Висновки

Сучасну соціально-політичну ситуацію України можна охарактеризувати як катастрофічну. Перед урядом наразі стоять важливі питання подальшого соціального, економічного, демографічного розвитку держави, від цього залежить доля населення, залежить чи визнають Україну «країною, що не склалась», країною третього світу.
Держава створюється для населення, для його захисту і задоволення його потреб. Нажаль, в Україні спостерігаються тенденції зруйнування системи соціального забезпечення, починаючи із законодавчого рівня і закінчуючи зневірою самих українців.
Економіка на межі дефолту, закордонні кредити, монополізація економіки, неефективний розподіл фінансових потоків, «чорні» заробітні плати, корупція.
Демографічна та міграційна ситуація загострюється: збільшується кількість «вибулих» і зменшується «прибулих» осіб. Трудова міграція набуває все більшої популярності зважаючи на соціальну, політичну і економічну ситуацію в країні. Кількість народжених становить 67 осіб на 100 померлих, а стимулів народжувати стає все менше, адже люди не впевнені у завтрашньому дні.
Соціальний захист є складовою соціальних гарантій населенню, який повинен забезпечуватися державою за ринкових умов відповідно до засад соціальної політики. Обсяг коштів, які спрямовуються на соціальний захист населення, залежить від фінансових можливостей держави, які визначаються обсягом ВВП та науково обґрунтованим оптимальним обсягом фонду споживання. Здійснюючи соціальні виплати, держава дотримується визначених параметрів. І тому за умов економічної кризи не здатна забезпечити соціальний захист населення на належному рівні.
Державне соціальне страхування має важливу роль у розвитку суспільства. У Конституції України зазначено, що громадяни мають право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законодавством. З метою забезпечення таких прав в Україні створена система загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Система соціального забезпечення в Україні загалом не відповідає вимогам необхідного рівня соціального захисту населення. Це пов’язано як із загальною соціально-економічною кризою, так і з недоліками самої системи соціального забезпечення. Адже вона досі несе на собі відбиток колишніх адміністративно-розподільчих відносин. Зокрема, страхові внески підприємств майже не ґрунтуються на оцінці соціальних ризиків. Не враховується стан виробничого середовища, його вплив на окремі групи працюючих, а це рівень безпеки та шкідливості праці, рівень виробничого травматизму і професійної захворюваності. Така система не передбачає прямого зв’язку між оцінкою ризику та тарифами внесків до страхових фондів, уніфікованості для всіх застрахованих осіб умов одержання допомоги або пенсії, не стимулює поліпшення умов праці на виробництві, а працюючих – до участі у страхуванні. Крім того, страхувальники не несуть відповідальності за виконання зобов’язань перед застрахованими, незбалансованість фінансових коштів із загальною величиною страхових виплат не забезпечує належного соціального захисту громадян.
Основними заходами реалізації визначеної стратегії є ухвалення та введення в дію нової законодавчо-нормативної бази у сфері соціальної політики та адекватне її фінансове забезпечення. Реформування законодавчо- нормативної бази повинно відбуватися у контексті інтеграційної політики України до Європейського Союзу. Йдеться про адаптацію норм, розмірів, показників соціальної забезпеченості до європейських стандартів.
Таким чином, на сучасному етапі науково-обґрунтоване реформування законодавчо-нормативної бази є важливою складовою вдосконалення соціальної політики в Україні та, в кінцевому підсумку, підвищення життєвого рівня населення та конкурентоспроможності економіки і соціальних здобутків країни в цілому.

Підсумувавши, можна зробити такі пропозиції.

Законодавча база щодо соціального захисту потребує певної систематизації (кодифікації) для полегшення роботи з нею, а також необхідно, щоб Україна ратифікувала лише ті міжнародні правові акти, статті яких вона зможе реалізовувати.
Системі соціального забезпечення в Україні необхідна модернізація, потрібно співпрацювати з іноземними фондами, створювати і підтримувати національні організації і фонди, які здійснюють соціальне забезпечення населення.
Основними проблемами соціального забезпечення в Україні є недостатнє фінансування, низький рівень кваліфікації соціальних працівників і фахівців, які надають соціальні послуги, низький рівень соціальної просвіти населення щодо видів соціальних послуг.
Ефективність соціальних послуг в Україні є досить суперечливою, адже головна мета соціального працівника полягає в тому, щоб клієнт вийшов зі складної життєвої ситуації і навчився вирішувати подібні проблеми самостійно. Але можна спостерігати тенденції систематичного повернення клієнтів з тими самими проблемами. Більше того, найпоширеніший вид соціальних послуг – це соціально-економічні, у вигляді різноманітних виплат, а не у вигляді психологічної підтримки, педагогічної просвіти чи працевлаштування.
Підвищити ефективність функціонування системи соціального забезпечення в Україні можна за допомогою закордонного досвіду, але підлаштувавши його до ментальної свідомості населення України. Реформувати систему соціального забезпечення необхідно на всіх рівнях, починаючи з напрямків соціальної політики. Краще зменшити кількість категорій, що потребують соціальної допомоги до 5-10, і спростити саму систему надання допомоги, але надавати якісну і відчутну допомогу. Також необхідно переглянути систему підготовки соціальних працівників і приділити більше уваги практиці.
Отже, на законодавчому рівні населення України досить захищене, але деякі нормативно-правові акти потребують доопрацювання, конкретизації, кодифікації – для полегшення трактування окремих законів. Більше того, закони написані спеціалізованою мовою, тому для осіб, що нею не володіють найчастіше важко зрозуміти зміст цих нормативно-правових актів.
Вдосконалення соціальної сфери необхідно починати з інформаційної просвіти, щоб громадяни України знали свої права та зобов’язання країни перед ними.
Так, рівень соціальної забезпеченості залежить від економічного розвитку держави, але існують інші, альтернативні шляхи вирішення. Для цього необхідно здійснювати підготовку молодих фахівців із залученням закордонного досвіду. Наприклад, проблему обізнаності населення в соціальних послугах можна вирішити – в учбових закладах встановити інформаційно-просвітницький стенд з усіма номерами телефонів закладів, де можуть надаватися різноманітні послуги для населення.

Література:

Круглий стіл «Перспективи модернізації в Україні і тенденції змін суспільної свідомості» 11 лютого 2013 року Інститут соціології НАН України [Електронний ресурс].
Система соціального захисту та соціального забезпечення в Україні. Реальний стан та перспективи реформування. – К.: Центр громадської експертизи, 2009. – 104 с. – Бібліографія: с. 104.
Тюптя Л.Т. Соціальна робота: теорія і практика : навч. посіб. / Л.Т. Тюптя, І.Б. Іванова. – К. : Знання, 2008. – 574 с.
Гриненко А.М. Соціальна політика: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни. – К.: КНЕУ, 2003. – 309 с.
Уманців Ю.М. Механізм економічної політики: Навчальний посібник / Ю.М. Уманців, О.І. Міняйло, В.І. Косик. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2010. – 436 с.
Бойко М.Д. Право соціального забезпечення України: посіб. – К.: «Олан»,2004. – 312 с.
Гриненко А.М. Соціальна політика: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни. – К.: КНЕУ, 2003. – 309 с.
Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – 3-тє вид., випр. – К.: Знання, 2006. – 262 с.
Соціологія: Підручник / Н.П. Осипова, В.Д. Воднік, Г.П. Клімова та ін.; За ред. Н.П. Осипової. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 336 с.
Міграція в Україні: факти і цифри [Електронний ресурс] / Міжнародна організація праці. Міграція для загального блага. Представництво в Україні. – Друге видання, 2013.
Управління трудовим потенціалом Васильченко В.С., Гриненко А.М., Грішнова О.А., Керб Л.П. – Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2005. – 403 с.
Аналіз банківської діяльності Підручник / А. М. Герасимович, М. Д. Алексеєнко, І. М. Парасій-Вергуненко – К.: КНЕУ, 2004. – 599 с.
В.І. Перець, В.В. Степанова. Конституція вимираючої нації // Персонал плюс. 2008. №6.
В.І. Перець, В.В. Степанова. Україна в глобалізованому світі до 2035 р. // Наукові праці ВІАДПЕП, 2010, №8.

Соціальна політика України: питання теорії, сучасного стану та перспектив

Читайте также