Питання про природні основи здібностей до цього часу є гострим предметом наукових дискусій і одним з ключових питань диференціальної психології. До цього часу немає відповіді на питання, які чинники є вирішальними у розвитку здібності – анатомо-фізіологічні, природні і спадкові чи набуті в процесі виховання і взаємодії з навколишнім середовищем. В теорії здібностей одним з головних питань є проблема співвідношення вродженого і набутого.
Вперше дискусія про те, які саме чинники (біологічні чи соціальні) є важливими для формування і розвитку здібностей зав’язалася в діалозі філософів Д. Дідро і А. К. Гельвеція. Перший був прихильником теорії спадкових здібностей і стверджував, що вони формуються на основі вроджених задатків і природних даних. Другий підтримував теорію набутих здібностей і вважав, що здібності формуються у соціальному середовищі і визначаються вихованням. [1, С. 40].
Вирішення цієї проблеми тісно пов’язане з близькою, але не тотожною проблемою, а саме проблеми біологічного і соціального в здібностях [6, С. 122]. Концепція вродженої обдарованості не втрачає своєї актуальності і в наші часи. Перш за все, необхідно дати визначення біологічного і соціального.
Платонов К. К. запропонував користуватися наступною термінологією. Біологічне – все загальне за походженням (гомологічне), хоча й не обов’язково тотожне, у людини з тваринами. Природне – все, що існує в людині незалежно від впливу на нього інших людей. Вроджене – все, що існує, дозріває і старіє в людині на основі його пренатальних властивостей. Природжене – все, властиве людині вже в момент його народження. Спадкове – все, що існує і розвивається в людині на основі генного фонду його батьків. Набуте – все, що виникає і розвивається в людині в результаті зовнішніх впливів. Соціальне – все, що виникло в людини як члена суспільства в антропогенезі і історії людства і виникає в онтогенезі в результаті спілкування з іншими людьми [6, С. 128].
Існують декілька теорій щодо впливу на людину природного і соціального. Їх можна також застосовувати при розгляді питання розвитку здібностей і обдарованості.
1. Біогенетичні теорії розглядають індивідуальний розвиток людини через призму генетичних і вроджених задатків. При цьому слід розрізняти ці два поняття. Генетичні задатки – це генотип (сукупність чоловічих і жіночих статевих клітин), певна цілісна система, що розвивається в процесі еволюції. Вроджені задатки розглядають як генотип, пов’язаний з внутрішньоутробним розвитком. Наприклад, розумова відсталість може бути наслідком шкідливих (інфекційних, токсичних) впливів на дитину ще у внутрішньоутробному розвитку. До того ж, масовий поділ і диференціація нейронів кори великого мозку відбувається на межі 2 і 3 триместрів вагітності і це надбання залишається на все наступне життя.
2. Соціогенетична теорія, започаткована англійським філософом Дж. Локком, розглядає новонароджену дитину як «чисту дошку» (tabula rasa), на якій можна формувати різні індивідуальні особливості.
3. Прихильники двофакторної теорії, В. Штерн, А. Біне, К. Бюлер вважають, що необхідно враховувати обидва фактори – і спадковий, і навколишнє середовище.
4. Культурно-історичний підхід Виготського Л. передбачає, що вроджені особливості є умовами розвитку, а культурно-історичне середовище – джерелом. Для того, щоб проявилися типово людські вищі психічні властивості, дитина має вступити у взаємодію з оточуючим світом. При цьому важливе не просто пристосування, а накопичення досвіду попередніх поколінь, і подальше його перетворення [5].
У західній психології здібності пов’язують із розвитком інтелекту, тому багато досліджень направлені на діагностику його рівня. Існує кілька підходів для пояснення природи інтелекту: соціокультурний, генетичний, процесуально-діяльнісний, освітній, інформаційний, феноменологічний, структурно-рівневий, регуляційний. Однак незважаючи на численні дослідження, до цього часу немає єдиної думки, що є вирішальним для високого рівня інтелекту – генетична обумовленість чи вплив навколишнього середовища.
Гальтон Ф. у книзі «Спадковість таланту, її закони та наслідки» (1869) писав, що метою його роботи є показати, що «природні здібності людини проявляються в неї шляхом наслідування при таких самих обмеженнях, як зовнішня форма і фізичні ознаки у всьому органічному світі. Відповідно, подібно до того, як… за допомогою ретельного відбору нескладно отримати таку породу коней чи собак, в якій швидкість бігу являла б собою якість не випадкову, а постійну…точно так само можна було б вивести високообдаровану расу людей через відповідні шлюби протягом кількох поколінь» [Гальтон] Він проаналізував родовід 32 видатних полководців і зробив висновок, що видатні люди мали також видатних родичів чи предків. Критеріями спорідненості були межі прадід – внучатий племінник. Гальтон був прихильником теорії свого двоюрідного брата Чарльза Дарвіна. Він вперше запровадив термін євгеніка, і ця теорія була досить поширеною на початку ХХ століття, однак пізніше у зв’язку з нацистською ідеологією, її репутація сильно постраждала. Однак зараз деякі ідеї євгеніки використовуються у генетиці, що дає можливість боротися із спадковими захворюваннями. Утопічні ідеї Гальтона про можливість створення раси високообдарованих людей згодом знайшли як своїх прихильників, так і гострих критиків. Питання спадковості інтелекту та обдарованості привертало увагу багатьох дослідників. Тим не менше, в психологічній науці було поставлено питання, відповіді на яке немає до цього часу.
Дотримуючись теорії Ф. Гальтона, Дж. М. Кеттел у 1885 році розробив так звані «розумові тести», за якими вимірювали гостроту зору, слуху, чутливості до болю, швидкість реакції. Таким чином, поняття інтелекту він пов’язував із найпростішими психофізіологічними функціями і вважав, що для його вимірювання можна використовувати наукові методи. Пізніше тести були розроблені такими вченими, як Біне, Ч. Е. Спірмен, Л.Л. Терстоун. Ці тести мали певний вплив на шкільну освіту у західних країнах.
За радянських часів цю проблему тривалий час намагалися не піднімати, оскільки будь-які судження про вроджену природу здібностей розглядали як шкідливі. Поняття «психогенетика» вважали ворожим, і нещадно критикували західних вчених, які впадали в іншу крайність і доводили, що обдарованість є вродженою і притаманна лише елітним колам арійської і англо-саксонської раси. Критика так званого вейсманізму-менделізму-морганізму навіть входила до шкільної навчальної програми з основ дарвінізму. Основними роботами стали праці І. М. Сеченова і І. П. Павлова, а питання співвідношення біологічного і соціального стало розглядатися як проблема безумовних і умовних рефлексів у вищій нервовій діяльності. В даному випадку безумовні рефлекси є вродженими, а умовні – набуті.
У радянській науці більш поширеним є твердження про те, що здібності формуються протягом життя в процесі діяльності. Основні положення були вироблені Тепловим і продовжені Небиліцим. Теплов гостро критикував багато тверджень про природу здібностей, розроблену західно-європейськими та американськими дослідниками, а саме, теорію вродженого інтелекту. Він писав про те, що здібності не можуть бути вродженими, вони завжди є результатом розвитку. Вродженими є задатки, тобто анатомо-фізіологічні особливості, які лежать в основі розвитку здібностей. Здібності не можуть існувати до початку свого прояву. Це динамічне поняття, яке може існувати тільки у своєму розвитку. Так само не можна говорити про здібності, що досягли свого повного розвитку. Розвиток відбувається в процесі теоретичної чи практичної діяльності, тому їх можна розвинути в процесі навчання і виховання. Як приклад можна взяти феномен абсолютного слуху. Його не існує до того, як дитина почне займатися музикою і визначати висоту звуку. До цього існує лише задаток як анатомо-фізіологічна особливість. Теплов критикував кількісний підхід до питання обдарованості, і говорив про якісний. Якісні відмінності виражаються в тому що, наприклад, піаністична обдарованість у різних людей може бути різною. І важливою задачею є саме пошук таких якісних відмінностей [10, С. 27].
Позиція Б. М. Теплова багато в чому відповідала поширеній на той час концепції про рівність можливостей усіх людей, незалежно від їхнього походження. Однак слід зазначити, що таке твердження розходиться з теорією інтелектуального порогу, розробленою Г. Перкінсоном. Згідно з нею, для успішного оволодіння будь-якою діяльністю потрібен певний достатній рівень інтелекту. Якщо інтелект є нижчим за необхідний рівень, особа не зможе оволодіти деякими професіями або досягти успіху у професійній діяльності [Дружинін. Диагностика общин познавательных способностей]. А за його наявності подальший успіх в роботі визначається індивідуально-психологічними особливостями.
Беручи за основу ідеї Б. М. Теплова, радянський психолог К. К. Платонов відмічав, що потрібно розрізняти поняття вродженого (природженого) і спадкового. Вроджене відіграє набагато більше роль, ніж спадкове. Поки що не вдалося науково встановити, чи складні здібності є спадковими. Він наводив приклад однієї поетеси, в якої після народження дитини пропав талант до написання віршів. Подібна ситуація сталася і з її донькою. Тому нема жодних підстав робити висновки, допоки в психогенетиці не будуть розкриті закони спадковості. [6, С. 124]
А. Н. Леонтьев писав про те, що існує два види здібностей. Перші є природніми, біологічні в своїй основі, а другі – специфічно-людські, котрі мають суспільно-історичне походження. Природні здібності – це не задатки, а те, що формується на їх основі. Як приклад природніх здібностей можна назвати здібність швидкого утворення умовних зв’язків, а для цього необхідні певні анатомо-фізіологічні умови. Відомий факт, що у тварин, які мають «лабораторний досвід» вироблення штучних умовних рефлексів відбувається швидше, ніж у тварин, що не мають такого досвіду. Це означає, що в ході набуття певного лабораторного досвіду в тварин виникають певні внутрішні зміни і тварина набуває здібності більш успішного рішення лабораторних задач [Леонтьев]. Також можна говорити про вроджені типологічні властивості нервової системи. Розвиток природних здібностей відбувається за допомогою залучення задатків в діяльність.
Другий тип здібностей – суто людські, а саме, мовленнєві, музичні, конструкторські і тому подібне. Вони мають інше походження і формуються по іншому. Вони визначаються суспільно-історичними явищами.
А. Н. Леонтьєв поставив ключове питання. Ми можемо припустити першу альтернативу, що здобутки людини в процесі історично-суспільного розвитку закріпляються і передаються спадково наступним поколінням (наприклад, мовленнєвий слух, теоретичне мислення) і відповідно, люди відрізняються по задаткам, які безпосередньо виражають ці історичні здобутки людства. Другі альтернатива передбачає, що задатки не фіксують і не несуть в собі таких здібностей, котрі відповідають історичним здобуткам людей, і відповідно такі здібності можуть відтворюватися лише в порядку їхнього онтогенетичного розвитку, тобто як прижиттєві утворення. Незважаючи на спроби деяких західних вчених довести перше альтернативне положення, наприклад, про те, що існують відмінності між людьми білої і чорної раси, однак до цього воно залишається науково недоведеним.
Лейтес зазначав, що в наш час ще недостатньо розроблені питання біологічних факторів, на основі яких створюються сприятливі умови для формування і прояву різних видів обдарованості [Психология одаренности. Лейтес]. Тому психофізіологічні дослідження за допомогою електрофізіологічних, психогенетичних та інших методів є актуальними і перспективними.
К. К. Платонов розділяв точку зору Анохіна і Рубінштейна і зазначав, що «відкидати вродженість деяких елементарних здібностей, і відповідно й елементів структур складних здібностей, так само неправильно, як і визнавати вродженими і тим більше спадковими всі здібності. Багато елементарних загальних здібностей є вродженими… Співвідношення вродженого і набутого… може бути різним. Чим складніша структура конкретної здібності, тим більше в ній набутого, умовно-рефлекторного» [Платонов. Проблема способностей. С. 127]
Ще одне питання полягає у зміні особистісних рис, характеру і здібностей в результаті травм або захворювань мозку. Травми можуть бути біологічними, тобто ті, які спричиняють морфологічні зміни в мозку, і соціальними обумовленими – так звані психотравми, які можуть призвести до зміни особистості і відповідно, втрати або появи здібностей у певних сферах.
Жан Піаже визначав інтелект як генетично обумовлений механізм, що сприяє адаптації людини до навколишнього середовища, це здатність індивіда зосереджувати свої зусилля на засвоєні і відтворенні інформації, і за її допомогою знаходити правильні шляхи вирішення виникаючих проблемних ситуацій. При цьому інтелект забезпечує стійку і одночасно гнучку рівновагу поведінки, спрямовану на адаптацію до навколишнього середовища. Рівновага повинна бути між асиміляцією (засвоєння і відтворення навколишнього середовища у вигляді когнітивних схем) і акомодацією (здатність змінювати когнітивні схеми залежно від змін навколишнього середовища).
Від рівня інтелекту залежать здібності до певних видів наук, наприклад, математики. Багато зарубіжних дослідників (Г. Ревеш, Е. Торндайк, А. Роджерс, Л. Мензенкамп, К. Браун, Ф. Джонсон) писали про те, що математичні здібності є вродженими. Навколишнє середовище може впливати на рівень успішності засвоєння шкільної програми, однак творчі математичні здібності, коли математик створює щось принципово нове, притаманні лише небагатьом людям із вродженими здібностями. На противагу французький математик і педагог А. Фуше писав про те, концепція вроджених математичних здібностей є забобоною, яка позбавляє віри в свої сили і можливості багатьох дітей.
У сучасній науці в проблемі співвідношення психологічних і психофізіологічних особливостей виділяють два напрямки. По-перше, проблема задатків як анатомо-фізіологічних особливостей дитини і їхня роль у формуванні та розвитку здібностей. По-друге, індивідуально-психологічні особливості обдарованих дітей, а саме: а) діяльність, що характеризується допитливістю і високим прагненням до дослідження навколишнього світу; це підтверджується психофізіологічними дослідженнями:у таких дітей підвищена біохімічна і електрична активність мозку; б) характерна висока швидкість передачі нейронної інформації, їхня внутрішньо мозкова система є більш розгалуженою з більшою кількістю нервових зв’язків; в) обдаровані діти мають гарну пам’ять, яка базується на абстрактному мисленні і ранньому оволодінні мовою [9, С. 24].
Дана тема є важливою для розробки практичних методів, навчальних програм, а також психологічної підтримки обдарованих дітей. По-перше, темп розвитку здібностей є непостійним, піки зростання і спаду змінюють один одного. Відомо багато випадків, коли обдаровані діти певний час відставали від своїх однолітків, але пізніше досягали значних успіхів. По-друге, безумовною ознакою обдарованості є високий рівень мотивації, яка викликає підвищений рівень спонтанної активності. По-третє, одним з критеріїв обдарованості є результат діяльності. Можна припустити, що будь-яка людина може оволодіти певним видом діяльності, однак розвинені здібності передбачають швидкість навчання і засвоєння знань. Здібності можна визначити за формулою «здібність = успішність : трудність» [5]
Існує певна дилема, психологічні чи психофізіологічні критерії є основними для здійснення успішної діяльності. Припускають, що фактор навколишнього середовища є сумірними зі спадковим фактором. Більше того, перший фактор може компенсувати або повністю нівелювати дію другого. Часті психічні травми можуть призвести до того, що енергетичний потенціал витрачається на негативні переживання.
Перший напрямок психофізіологічних досліджень направлений на виявлення біологічних факторів (морфологічних, рефлекторних, часових), котрі можуть виступати як сприятливі умови для формування високих розумових здібностей. Другий вивчає біологічні відмінності між обдарованими і звичайними людьми. На думку Лейтеса, ці підходи повинні доповнювати один одного, і врешті-решт дати детальний опис і пояснення біологічних факторів обдарованості [Психология одаренности. Лейтес].
Одним із перспективних методів вивчення ролі генів і середовища у розвитку здібностей є близнюковий метод. За останнє століття було проведено багато досліджень про роль генотипу і впливу навколишнього середовища на формування нормальних і патологічних ознак. Проте у психологічній сфері є недостатньо інформації про такі характеристики, як інтелект, обдарованість і особистісні характеристики. А психофізіологічні особливості індивіда все ще залишаються білою плямою. Тому майбутні дослідження у сфері психогенетики [Проблемі генетической психофизиологии. С. 182].
Отже, можна зробити висновки, що питання співвідношення природного і соціального досі є суперечливим питанням в психології. В науці сформувалося три напрямки: перший визнає головну роль задатків у формуванні здібностей, другий – психологічних факторів та навколишнього середовищі, третій передбачає рівну роль природніх і соціальних факторів. Через певні історично-суспільні умови в радянській психологічній науці проводилося недостатньо досліджень про роль вроджених задатків у процесі розвитку здібностей. Враховуючи те, що українська наука багато в чому послуговується здобутками радянських вчених, дослідження саме психофізіологічних компонентів здібностей є необхідним для того, щоб виробити загальні теоретичні засади і комплексне розуміння феномену обдарованості. Це дасть змогу наблизитися до наукового вирішення проблеми.
