Автор: Нечет Інна Володимирівна, магістрант кафедри психології ІСНіС МАУП
Статтю присвячено аналізу сучасних моделей психологічного супроводу хворих на шизофренію, розгляду основних напрямків психосоціальної допомоги, обґрунтуванню важливості біопсихосоціального підходу лікування даного поліморфного захворювання. Також зроблено короткий екскурс в історію розвитку психотерапії шизофренії, дано аналіз особливостей когнітивно-поведінкової терапії як пріоритетного напрямку психотерапії при даному психотичному розладі.
Актуальність проблеми. На сьогодні одним із пріоритетних напрямків охорони психічного здоров’я є розроблення комплексної системи медико-соціальної допомоги особам із психічними розладами з високим рівнем інвалідизації, в тому числі шизофренією. Підвищення ефективності лікування хворих на шизофренію є нагальною проблемою сьогодення, оскільки шизофренія є однією з найскладніших та найактуальніших проблем сучасної психіатричної науки і практики.
Метою статті було підкреслити важливість біопсихосоціального підходу лікування шизофренії, проаналізувавши моделі психологічного супроводу та психосоціальної реабілітації, показати, що є реальна можливість за допомогою їх принести велику користь людям із серйозними психічними розладами, розвиваючи здатність справлятися зі своєю хворобою. Таким чином, зробити висновок про те, що медикаментозна терапія та психотерапія є взаємодоповнюючимі підходами до єдиного лікувального процесу.
Загальне визначення шизофренії
«Шизофренія» – захворювання, що характеризується розщепленням мислення, емоцій і поведінки. Шизофренія (від грец. shcizo – «розщеплюю», fren – «душа») – це ендогенне прогредієнтне (процесуальне) психічне захворювання, яке зазвичай дебютує у молодому віці і характеризується як основними (негативними), дефіцитарними порушеннями – апатією, аутизмом, дисоціацією психічної діяльності, так і додатковими (позитивними) – маренням, ілюзіями та галюцинаціями, рухово-вольовими та депресивними симптомами. Це психічне захворювання, при якому, перш за все, змінюється ставлення хворого до навколишньої дійсності та до оточуючих.
На шизофренією хворіє близько 1-2% населення; згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, на початку ХХІ ст. у світі нараховувалося понад 45 млн. хворих на цю патологію. Захворюваність на шизофренію, залежно від діагностичного підходу, оцінюють від 3 до 20 випадків на 1000 населення. Найчастіше захворювання уражає людей продуктивного віку (15-45 років).
Появою шизофренії як нозологічної одиниці психіатрія завдячує німецькому психіатру E. Кraepelin (1856-1926), який об’єднав виділені раніше окремі психічні розлади як «раннє слабоумство» (dementia praecox) і виділив основні підтипи захворювання. Вчений керувався критеріями нозологічної форми, які сформулював W. Griesinger (1817-1868): єдність етіології, симптоматики, перебігу та патолого-анатомічної картини. Працями Е. Bleuler (1857-1939) було доведено, що виділена E. Кraepelin нозологічна одиниця не є раннім слабоумством: по-перше, вона може починатися в зрілому віці; по-друге, не обов’язково закінчується деменцією. Е. Bleuler запропонував термін «шизофренія» – втрата цілісності, функціонального взаємозв’язку між мисленням, емоціями та поведінкою [2].
Надалі він запровадив принцип різної діагностичної сили окремих симптоматичних проявів, розділивши їх на первинні, що є наслідком органічного морбідного процесу, та вторинні, що є психічними реакціями пацієнтів на переживання захворювання.
Фундаментальними порушеннями при шизофренії, за Е. Bleuler, є такі: асоціативні розлади, афективне сплощення, аутизм та амбівалентність. Праці E. Кraepelin і Е. Bleuler є двома основними психіатричними парадигмами, що прослідковуються в дослідженні шизофренії (а також інших психічних розладів) дотепер.
Симптоми шизофренії. Згідно МКХ-10, шизофренічним розладам в цілому властиві фундаментальні характерні розлади мислення і сприйняття, а також неадекватний або знижений афект. Як правило, зберігається ясна свідомість та інтелектуальні здібності, хоча з часом можуть з’явитися деякі когнітивні порушення. Розлади, властиві шизофренії, вражають фундаментальні функції, які надають нормальній людині почуття своєї індивідуальності, неповторності і цілеспрямованості.
Важливе значення в процесі одужання при шизофренії належить безпосередньому оточенню пацієнта, реакції сім’ї, друзів, способам мислення і поведінки хворого (Kuipers et al., 2006).
Сучасне лікування шизофренії обов’язково включає в себе психотерапію. Найчастіше вона проводиться в індивідуальній формі й вимагає від психотерапевта великого досвіду. З хворим проводяться спеціальні тренінги. Психологічна реабілітація психічно хворих має бути направлена, перш за все, на їхню ресоціалізацію, відновлення індивідуальної цінності хворих, їхнього особистісного статусу (М.М. Кабанов, 1985). Обов’язковою вимогою для психологічної терапії є розвиток позитивних терапевтичних відносин. Труднощі можуть представляти як власне психоз (наприклад, імперативні галюцинації, стійкі маячні ідеї), так і лікування (наприклад, недобровільне) [3].
Вибір методів психотерапії шизофренії визначається особливістю фаз, форм і типів перебігу захворювання (Карварсарскій Б.Д., 2002). Точний емоційний відгук на різноманітний спектр переживання хворого, спільне вирішення поставлених завдань покращують контакт лікаря з хворим на шизофренію.
Історія психотерапії шизофренії
Історія психотерапії триває тисячоліття, згідно з думкою одних дослідників, і триває всього одне-два століття, на думку інших. Таке протиріччя в поглядах пояснюється тим, що в історії психотерапії існує два періоди: донаучний і науковий.
Донаучний період в історії психотерапії, який не визнають багато вчених, бере свій початок з глибокої давнини. Під час цього періоду для лікування психічних хвороб застосовувалися різні таємні ритуали і магічні практики. З давніх часів люди, яким була потрібна психотерапія, зверталися до шаманів, чаклунів, знахарів, жерців, ченцив, священиків.
Методи лікування психічнохворих в різний час змінювалися: у період античності їх намагалися вилікувати дружніми бесідами, регулярними прогулянками, фізичними і мовними вправами, за часів середньовіччя подібних хворих спалювали на вогнищах, заковували в кайдани й саджали в тюрми. Тільки завдяки Великій французькій революції і лікареві Філіппу Пінелю в кінці 18 століття психічно хворих людей перемістили з в’язниць в лікарні.
Науковий період в історії психотерапії характеризується виникненням і розвитком різних психотерапевтичних шкіл і напрямків. Основу наукової психотерапії становлять перші спроби лікування психічно хворих людей за допомогою навіювання: «тваринного магнетизму» Месмера, гіпнозу, застосовуваного Бредом, Льебо, Шарко, Бернгейм, В.М. Бехтерева та іншими лікарями.
Література про психотерапію шизофренії – практично неозора. Формат статті не передбачає опис всіх відомих наукових підходів психотерапії душевнохворих. Ми торкнемося лише найбільш цікавих та ефективних, на наш погляд, з існуючих напрямків в цій галузі [16].
Наприклад, Консторум С.І., один з основоположників клінічної психотерапії, вважав, що «саме клініка повинна керувати психотерапевтом, пояснюючи, де і що можна і слід робити».
Консторум (1935) звертав увагу, що вперше найглибше, клініко-психотерапевтично заговорив про психотерапію досить важких хворих на шизофренію австрійський психіатр E. Stransky. У своєму підручнику, що вийшов у 1914р. Ервін Странський (Штранскій) писав про необхідність впливати на хворих на шизофренію «психічно-тренуючою терапією», головними елементами якої є: 1) логічне переконання, 2) підтримка в тих випадках, коли хворий сумнівається в реальності марення і 3) пом’якшення переживань хворого «тісним контактом» з ним (Stransky E., 1914).
У першій половині ХХ ст. психотерапія шизофренії багато в чому будувалася на базі психоаналізу. Психотерапевти, слідуючи його традиціям, повинні були намагатися стати «матір’ю» для хворого на шизофренію. Велика увага приділялася особливостям трансферу в процесі роботи з пацієнтом. Вважалося аксіомою, що якщо психотерапевт по-справжньому хоче допомогти своєму пацієнту, він повинен так з ним спілкуватися, щоб той розповів йому як він сприймає себе і навколишній світ (описати 20 прикметниками: який навколо світ – 10, і який «Я» – 10 ), як розуміє ту ситуацію, в якій опинився, як представляє виникнення і розвиток своєї хвороби і як бачить вихід зі свого тяжкого становища [11].
Відповідно до поглядів швейцарського психоаналітика Bennedetti, терапевт не повинен був пояснювати пацієнтові особливості його хвороби, керуючись підручником класичної психіатрії. Психотерапевт повинен був прагнути не тільки увійти в світ переживань хворого на шизофренію, а й одночасно залучити його в світ своїх переживань (Klerman G., Weissman M., 1993).
У 70-80-ті роки психотерапія стала застосовуватися не тільки в індивідуальній та груповій формі, стрімко розвивалася сімейна терапія шизофренії. У Німеччині були популярні дослідження, присвячені антропологічним основам сімейної терапії шизофренії. Рекомендувалося вести сімейну психотерапію в системі «позитивної реальності відносин», що оточують хворого на шизофренію.
Питанням психотерапії шизофренії в останній чверті ХХ ст. приділяли увагу багато психотерапевтів, відзначимо тут лише деяких з них: Ариете С., Вілл О.А., Вид В.Д., Мазо Р.Е., Холмогорова А.Б.
Відповідно до поглядів більшості психіатрів, психотерапія хворого на шизофренію знижує ризик рецидивів захворювання на 30% і підвищує рівень адаптації. За даними різних дослідників психотерапія зменшує ризик рецидиву в 3-5 разів у перший рік ремісії, у 2-3 рази в другий рік. У той же час сьогодні загальновизнано, що медикаментозна терапія шизофренії є більш ефективною, ніж психотерапія в будь-якій з її форм. Однак, необгрунтовано протиставляти ефективність лікування психотропними засобами і психотерапію, оскільки очевидно, що вони доповнюють один одного [6,18].
Психотерапія завжди відображала філософські, психологічні та соціальні настрої того суспільства, в якому вона розвивалася. Прикладом цього може бути той факт, що в 1975р. в Осло на п’ятому міжнародному симпозіумі «Психотерапія шизофренії» велику кількість доповідей було зроблено в дусі «демократичної психотерапії». При цьому так звана група Арец, що об’єднувала італійських психіатрів, говорила про психотерапію шизофренії в світлі класової боротьби і демократичної психотерапії [19].
Психотерапія та соціотерапія
Незважаючи на умовність межі між психотерапією і соціотерапією, слід розрізняти ці методики впливу, перша – спрямована на самого пацієнта, друга – на його соціальне оточення. Сімейна терапія в даному випадку виступає як проміжна допомога хворому по відношенню до індивідуальної/групової психотерапії і соціотерапії.
Мета соціотерапії – розвиток соціальних навичок («соціальних здібностей», «соціальної компетенції»). Вона включає в себе професійну терапію і професійну реабілітацію та будується на основі чіткого структурування часу хворого, роботи з факторами соціального середовища. Вплив на соціально-трудовий статус хворого є неухильним, але повільним («принцип невеликих кроків») і забезпечує відновлення його соціальної активності. Систему соціотерапії можна будувати поступово розширюючи соціальний простір пацієнта: цілодобовий стаціонар – нічний/денний стаціонар – реабілітаційний санаторій – пансіонат/гуртожиток – довгострокові центри реабілітації/спеціальні майстерні та ін.
Більшість фахівців з соціальної терапії шизофренії не рекомендують будувати систему допомоги, сконцентровану на роботі тільки одного фахівця: лікаря, психолога або соціального працівника.
Соціотерапевтичний і ерготерапевтичний вплив на хворого на шизофренію можна рекомендувати в якості додаткової терапії на етапі продромальної та препсихотичної фази, рідше і індивідуально на перших етапах загострення хвороби.
Основні напрямки психосоціальної допомоги при шизофренії, розташовані в порядку їх значущості та ефективності:
1. Індивідуальна комплайєнс-терапія
У терапії шизофренії гостро стоїть проблема недотримання режиму терапії хворими. З метою поліпшення комплайєнса використовуються різні методики, що включають психоосвіту, сімейну терапію, поведінкову терапію, психопедагогічний і суто дидактичний підходи. Експериментально-психологічне дослідження проводиться в динаміці до і після проведення психотерапії. Комплайєнс-терапія показала досить високу ефективність у хворих на шизофренію при безпосередній оцінці.
2. Психоосвіта (індивідуальна, групова і сімейна)
Психоосвіта (індивідуальна, групова та сімейна) направлена на ознайомлення пацієнта та його сім’ї з основними знаннями про шизофренію, її лікування, можливостями боротьби з недугою і способами перешкоджання рецидиву хвороби.
3. Професійна реабілітація (індивідуальна і групова)
Професійна реабілітація (індивідуальна та групова) передбачає розроблення стратегії включення хворого в трудову діяльність, з наступною поступовою реалізацією.
4. Тренінг соціальних навичок (групова терапія)
Тренінг соціальних навичок, спрямований на покращання соціальних здібностей і вмінь вирішувати проблеми поліпшення соціальної адаптації, сприяє формуванню власної діяльності та можливості розвитку стратегії подолання (копінг-стратегій).
5. Когнітивна реабілітація в індивідуальній та груповій формах
Когнітивна реабілітація в індивідуальній та груповій формах сприяє корекції когнітивних порушень та відпрацюванню основних когнітивних функцій (пам’ять, увага, мислення).
6. Індивідуальна когнітивно-поведінкова терапія
Індивідуальна когнітивно-поведінкова терапія впливає на спотворені процеси сприйняття; демонструє пацієнтові зв’язок між мисленням, емоціями і поведінкою; формує навички самовладання.
7. Сімейна терапія
Сімейна терапія грає важливу роль при порушених сімейних зв’язках.
8. Терапевтичний менеджмент в індивідуальній та груповій формах («medication management»)
Забезпечує формування у людей, які страждають на шизофренію, навичок максимально ефективно управляти різними сферами свого життя.
Когнітивно-біхевіоральна (когнітивно-поведінкова) терапія при шизофренії
Когнітивна дисфункція є ключовою рисою шизофренії. Дефіцит буває від помірного до важкого в декількох областях, включаючи увагу, короткочасну пам’ять і виконавчі функції. Даний дефіцит з’являється на початковому етапі діагностуємого психозу і залишається стабільним протягом всього перебігу захворювання у більшості пацієнтів. Недавні дослідження лікування, як фармакологічні, так і поведінкові, показують, що когнітивний дефіцит можливо відновлювати. (Боуї і Харві, 2006).
Метою когнітивної реабілітації для пацієнтів з шизофренією є допомога людині дійти настільки високого рівня продуктивності діяльності, наскільки це можливо в його стані [4].
Когнітивно-біхевіоральна терапія допомагає поліпшити лікарський комплайєнс, не протиставляючи її психофармакотерапії, а гнучко доповнюючи її використання. Даний напрямок психотерапії завдяки своїй чіткості, структурованості, виробленню робочої гіпотези і плану психотерапії добре поєднується з використанням бригадних форм допомоги. Когнітивно-бихевіоральна терапія є найбільш близькою до медичної моделі біопсихотерапії та заслуговує більш широкого впровадження в роботу різних ланок психіатричної служби.
Рандомізоване дослідження дії когнітивно-поведінкової терапії на людей зі стійкими симптомами шизофренії, проведене в трьох центрах в Східній Англії і Лондоні, показало 25% редукцію психопатологічної симптоматики, переважно галюцинацій і марення (Kuipers et al., 1997).
Згідно з отриманими даними, когнітивна терапія виявилася більш корисною для пацієнтів зі стійкими маячними ідеями, які спочатку допускали (хоча б частково), що можуть помилятися в своїх переконаннях (Garety et al., 1998). У цих хворих протягом довгого часу спостерігалося стійке поліпшення, і дана форма терапії забезпечила, в кінцевому рахунку, економію коштів завдяки скороченню потреби в допомозі відповідних служб у наступні місяці.
Дослідження, проведене в Лондоні, продемонструвало, що когнітивно-поведінкова терапія, застосовувана в форматі групової терапії до хворих зі стійкими психотичними симптомами, не менш ефективна при навчанні пацієнтів стратегіям подолання труднощів і методам контролю над своїми галюцинаціями, ніж індивідуальна когнітивна терапія, будучи при цьому набагато менш дорогою. Учасники групової терапії відзначили, що для них було корисним спільне обговорення «голосів»; поділившись своїми переживаннями, багато хто з них відчував полегшення. Високу оцінку отримали засвоєні на сеансах нові копінг-стратегії поведінки (Wykes et al., 1999).
Психотерапія шизофренії в Україні
Вітчизняні лікарі занепокоєні станом просвітницьких заходів у галузі психічного здоров’я, тому розробили цілу низку психоосвітньої літератури, не забувши й про проблеми хворих на шизофренію. Наприклад, у 2012 році в рамках освітніх програм Українського НДІ соціальної та судової психіатрії і наркології МОЗ України було надруковано ряд посібників, які могли взяти в бібліотеці пацієнти або члени їхніх сімей, де доступною мовою описана проблема шизофренії, містяться телефони довіри та перелік фільмів, у яких піднімаються питання психічного здоров’я.
Таким чином, лікарі та психологи, які працюють з пацієнтами, хворими на шизофренію, вважають, що такий підхід сприятиме більшій згуртованості і зменшить психоемоційне навантаження та відчуття провини у членів родини хворого, сприятиме більшій культурній і релігійній інтеграції пацієнта у життя мікросоціуму.
Проведення різних психоосвітніх заходів обумовлено необхідністю покращення комунікативних здібностей пацієнта, потенціюванням його активності у вирішенні власних проблем, виробленню відповідної пристосувальної поведінки до вимог реального оточення, що дозволяє скоротити строки та частоту шпиталізацій, покращити сімейний мікроклімат.
Психоосвітні програми (модулі) націлені на комплекс різних завдань: на вироблення у хворих та їхніх родичів комплайєнса (усвідомленого дотримання встановленого режиму лікування), навчання розпізнаванню ознак початку загострення, подоланню (копінгу) залишкової психопатологічної симптоматики, поліпшенню адаптації пацієнта і його сім’ї, а також до управління хворобою. Ще одним додатковим завданням є створення терапевтичної спільноти, забезпечення «соціальної підтримки» учасникам групи.
Особливості проведення психотерапії з хворими на шизофренію
Психотерапевт, який взяв на себе сміливість лікування хворого на шизофренію, стикається з амбівалентністю, полярністю емоцій пацієнта, його категоричністю. Хворий безініціативний, в більшості випадків відмовляється від психотерапії, не вірячи в її ефективність. Він не виконує домашнє завдання, схильний до пропуску сеансів терапії, часто спізнюється, негативно ставиться до спроб викликати його на відверту розмову. Під час сеансу пацієнт швидко втомлюється, відволікається, зволікає з відповіддю на питання, намагаючись його осмислити, часто відхиляється від теми розмови, йдучи в розлогі міркування, задає абстрактні питання, повторює одне і те ж. Іноді хворий знову і знову повертається до однієї й тієї ж теми, пред’являє численні скарги на свій стан, фіксуючи увагу на будь-яких неприємних відчуттях.
Психотерапевту в процесі роботи з пацієнтом, хворим на шизофренію, важливо з’ясувати концепцію останнього щодо психічної хвороби і також уточнити його уявлення про лікування шизофренії. Хворий на шизофренію з його точки зору рідко потребує розуміння того, що відбувається з ним. Він шукає емоційного співчуття, співпереживання, для полегшення свого стану. У зв’язку з цим ключ до нового емоційного досвіду пацієнта нерідко лежить в точному емоційному відгуку психотерапевта на те, що відбувається з хворим.
Більшість хворих на шизофренію негативно, в кращому випадку амбівалентно, ставляться до психотерапії, бачачи в ній, з одного боку пусте проведення часу, з іншого – відстоюючи свій погляд на цінність свого внутрішнього світу, інтуїцію, особливі здібності.
У контексті психотерапевтичної роботи з хворим на шизофренію на першому етапі роботи можна обмежитися наданням йому конкретної стратегії вирішення поставлених завдань і послідовності дій, спрямованих на досягнення мети. Надалі, можливо, поступово ускладнювати завдання, надаючи пацієнтові самостійність при побудові стратегії дій. Психотерапевт повинен уникати використання медичних і психологічних термінів в процесі терапії. Психіатричне трактування симптомів шизофренії для хворого незрозуміле і часто безглузде. Він не погодиться, що його переживання є проявом психозу і «йому тільки здається, чується або бачиться» те, що в реальності не існує.
Психотерапевт в процесі роботи з хворим на шизофренію, може переживати амбівалентні почуття, в зв’язку з цим важливо вміти поєднувати в собі полярні емоції, вміти дивитися на те, що відбувається в ході сеансу терапії, як би з боку. Йому необхідно опрацювати свої почуття агресії, розгубленості, дратівливості і нудьги.
Під час гострої фази захворювання традиційно рекомендується підтримуюча психотерапія («supportive psychotherapy»), зі зрозумілими для пацієнта розмовою і проникливим ставленням до його переживань. Важливим вважається створення стабільних, довірчих відносин, в яких немає місця напруженості та надмірним вимогам. Важливо вселити в пацієнта мужність і надію на одужання від шизофренії, на основі формування адекватної моделі цього психічного розладу. Хворому і членам його сім’ї не рекомендується приймати важливих рішень під час гострого епізоду шизофренії. Після виходу з гострого епізоду, в фазі реабілітації, увага психотерапевта повинна бути звернена на те, щоб пацієнтові не було пред’явлено ні занадто інтенсивних, ні занадто слабких соціальних вимог.
Мотивацію до психотерапевтичної роботи необхідно формувати у хворого протягом тривалого часу. Вона будується на основі пояснення пацієнтові необхідності навичок самостійно розпізнавати ознаки загострення психічного розладу, набути навичок контролю мислення, настрою і поведінки. У процесі терапії хворих на шизофренію бажано диференціювати пацієнтів в залежності від вираженості мотивації до лікування. Особливу увагу слід звертати на усвідомлення проблем, обумовлених хворобою, наявність труднощів в когнітивній сфері, нестачу соціальних навичок, зацікавленість пацієнта в інтелектуальній діяльності.
Пацієнт повинен знати, що в міру становлення ремісії захворювання і зниження дозувань психотропних засобів, роль психотерапії стає більш значущою, що тільки постійна робота над собою допоможе йому оптимально адаптуватися в навколишньому соціальному середовищі.
Більшість авторів рекомендує вести психотерапію хворого на шизофренію, не ставлячи акцент на минулому, а зберігаючи тенденцію до аналізу поточної ситуації і дійсних проблем, тобто в просторі «тут і зараз».
Однією з основних цілей психотерапії шизофренії є профілактика рецидиву захворювання. При завершенні курсу психотерапії з пацієнтом проводиться робота, спрямована на подолання почуття невпевненості в собі, тривоги в зв’язку з закінченням психотерапії.
Психотерапія і фармакотерапія повинні доповнювати одне одного. Було б неправильно вважати, що один підхід до лікування кращий за інший. У багатьох випадках ми бачимо, що психотерапія потенціює ефект фармакотерапії і навпаки. Наприклад, побічні ефекти терапії, можна розглядати як тимчасові, тим самим стимулююючи оптимізм і мотивуючи пацієнта до співпраці. Агресію хворого, що перебуває в гострій фазі шизофренії, можна послабити кваліфікованою психотерапією, правильно організованим терапевтичним середовищем. Негативна симптоматика редукується не лише під впливом медикаментів, але і в результаті соціотерапевтичних заходів [10].
Висновки. Вітчизняна та зарубіжна клініко-психологічні школи основним аспектом здійснення психологічної допомоги пацієнтам, хворим на шизофренію, вважають підтримку соціальних навичок пацієнта, а також формування нових стратегій побудови відносин з навколишнім світом.
Психологічна терапія та психосоціальні інтервенції грають важливу роль в одужанні хворих на психотичні розлади. Їхні різноманітні цілі включають ослаблення емоційного дистресу, поліпшення комунікації, інформованості пацієнтів, підвищення якості їхнього життя, залучення до значущої діяльності та мінімізацію впливу симптомів на повсякденне функціонування.
Література
- Astrup Chr. Die Schizophrenien. – Leipzig: Hirzel Verlag, 1967. – 279 р.
- Bleuler E. Lehrbuch der Psychiatrie. – 12 Auflage neubearbeitet von M. Bleuler. – New York-Berlin: Springer-Verlag, 1972. – 704 р.
- Miller T. Early intervention in psychotic disorder / Miller T., Mednick S.A., McGlashan T.H. // Series D: Behavioural and social sciences. – 2001. – Vol. 91. – 288 p.
- Schneider K.L. Primare und secundare Symptome bei Schizophrenie // Fortschritte der Neurologie, Psychiatrie, und ihrer Grenzgebiete. – 1957. – Bd. 25. – р. 487-498.
- Абрамов В.А. Психосоциальная реабилитация больных шизофренией / Абрамов В.А., Жигулина И.В., Ряполова Т.Л. – Донецк: Каштан, 2009. – 584с.
- Аведисова А.С. Ремиссия: новая цель терапии и новые методы ее оценки / А.С. Аведисова // Психиатрия и психофармакотерапия. – 2004. – Т. 6, № 4. – С. 28-32.
- Алейникова С.М. Порівняльне дослідження формування мислення у дітей, хворих на шизофренію, з різними типами дизонтогенеза // Експериментально-психологічні дослідження патології психічної діяльності при шизофренії. – М.: Б.в., 1982.
- Атлас для экспериментального исследования отклонений в психической деятельности человека / Под ред. И.А. Полищука, А.Е. Видренко. – К.: Здоровье,1979.
- Бехтерева Н П. Здоровый и больной мозг человека. – Л., 1980.
- Блейхер В.М. Клінічна психопатологія. – Ташкент: Медицина, 1976.
- Блейхер В.М., Крук І.В., Боков С.М. Практична психопатологія. – Ростов-на-Дону, 1996.
- Дороднова А.С. Клинико-социальные и организационные аспекты помощи больным шизофренией и расстройствами шизофренического спектра с первыми психотическими эпизодами: Автореф. дис. на соискание учен. степени канд. мед. наук: спец. 14.00.18 «психиатрия» / А.С. Дороднова. – М., 2006. – 23 с.
- Жариков Н.М. Шизофрения // Жариков Н.М., Урсова Л.Г., Хритинин Д.Ф. Психиатрия. – М.: Медицина, 1989. – С. 419–444.
- Жариков Н.М. Эпидемиологические исследования в психиатрии. – М.: Медицина, 1977. – 173 с.
- Жислин С.Г. Очерки клинической психиатрии: клинико-патогенетические зависимости. – М.: Медицина, 1965. – 320 с.
- Зайцев В.В. Влияние семейных отношений на социальную адаптацию и качество жизни больных шизофренией: Автореф. дис. на соискание учен. Зейгарник Б.В. Патопсихологія. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.
- Калмыкова И.Ю. Краткая история и современное состояние клинической психотерапии шиpзофрении. Собственный опыт психотерапии [Электронный ресурс] // Медицинская психология в России: электрон. науч. журн. – 2012. – №4 (15).
- Инсайт и показатели клинического, социального и личностного выздоровления больных с манифестным приступом шизофрении / О.И. Осокина, Г.Г. Путятин, С.Г. Пырков [и др.] // Питання експериментальної та клінічної медицини. Збірник статей. – 2014. – Т. 2, вип. 18. – С. 167-174.
- Стандарти надання допомоги хворим на шизофренію / Под ред. В.Н. Краснова, І.Я. Гуровича, С.М. Мосолова, А.Б. Шмуклера. – М.: Видавничий центр «Академія», 2006.
- Тиганов А.С. Шизофрения // Руководство по психиатрии / А.С. Тиганов, А.В. Снежневский, Д.Д. Орловская и др.; Под ред. А.С. Тиганова. – М.: Медицина, 1999. – Т. 1. – С. 407-555.