Науковий спадок з розроблення критеріїв функції мислення та методів його психодіагностики

Автор: Папулов Дмитро Володимирович, магістрант кафедри психології ІСНіС МАУП

Розглянуто проблему дослідження мислення та методів його психодіагностики. Показано, що спроба його осмислення за допомогою причинно-наслідкового обґрунтування не дає змоги зрозуміти його істинну природу. Мислення, обране як об’єкт дослідження, може бути пізнано лише альтернативним розміркуванню способом осмислення. Розглянуто мислення як багатофункціональну складову свідомості індивіда. Також у роботі змістовно проаналізовано наукові підходи до вивчення мислення, його видів.

Сучасні процеси в соціальному, економічному й духовному житті країни зумовлюють гостру потребу в особистостях, які продуктивно мислять, швидко приймають рішення, творчо перетворюють дійсність. Зрозуміло, що це висуває на передній план наукові дослідження з проблем психології мислення.

Стан зарубіжної та вітчизняної психологічної науки у наш час характеризується актуалізацією потреби у дослідженнях інтегративних, метаякісних характеристик особистості, серед яких провідне місце займає мислення. Адже саме воно визначає рівень успішності діяльності, становлення і розвитку особистості.

У більшості наукових досліджень мислення визначається як таке, що реалізується у процесі діяльності та має ознаки глобальності, тобто пов’язане з вирішенням глобальних проблем сучасності професійного і світового рівня. Проте, незважаючи на усвідомленість сьогоденною наукою важливості дослідження самого феномену мислення, умов ефективного його розвитку, залишається невирішеною вихідна проблема – знаходження адекватних, надійних шляхів його діагностики.

Отже, метою статті є розроблення критеріїв функції мислення та методів його психодіагностики

Складність, суперечливість процедур емпіричного дослідження мислення зумовлено специфікою самого мислення як надскладного психічного феномену. Для його дослідження необхідно здійснити процедуру об’єктивізації, тобто пошуку таких об’єктивно фіксованих виявів психічної діяльності, в яких відображаються ознаки мисленнєвих процесів та властивостей. Крім того, важливим етапом психодіагностики мисленнєвої сфери особистості є етап інтерпретації отриманих даних – розкриття закономірних зв’язків психічного явища, включення фактів, що отримані у результаті дослідження багатьох функцій взаємовідносин кори і підкорки півкуль великого мозку, та інших важливих показників вищої нервової діяльності (Ю.В. Руль) [19].

У той же час, складність емпіричного дослідження професійного мислення зумовлено і його недостатньою дослідженістю, наявністю декількох підходів щодо його розуміння, які, у свою чергу, спричинені невизначеністю самого явища мислення особистості взагалі. Залежно від розуміння автором сутності професійного мислення, відображеного у певній науковій традиції, підході, предметом діагностики стануть різні аспекти мисленнєвої діяльності. Здійснений нами аналіз наукової літератури, присвячений проблемі професійного мислення фахівця й особливостям його вимірювання, надав можливість виокремити три основних підходи: діяльнісний, миследіяльнісний та особистісний.

Протягом тривалого часу мислення залишається у центрі уваги багатьох поколінь вчених: філософів (М.О. Бердяєв, М.М. Бахтін, В.С. Біблер, Е. Гусерль, І. Кант, Г. Фіхте та ін.), представників західної психології (А. Адлер, Дж. Гілфорд, Дж. Келлі, А. Маслоу, В. Франкл та ін.), видатних вітчизняних психологів (О.Г. Асмолов, Б.С. Братусь, О.В. Брушлинський, Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, Д.О. Леонтьєв, Я.О. Пономарьов, С.Л. Рубінштейн, О.К. Тихоміров та ін.).

Не дивлячись на досить активне вивчення проблеми мислення у  зарубіжній та вітчизняній психології, питання пізнання цього феномену є надзвичайно актуальним. В останні десятиріччя розроблення концепції творчого мислення є, з одного боку, одним із напрямків, що активно  розвивається, але, з іншого боку, досі існує термінологічна невизначеність самого поняття «мислення». Неповною мірою розроблено та апробовано психодіагностичні методи для вивчення мисленнєвого процесу та смислоутворення. Таким чином, перед дослідниками постає проблема вибору адекватних методів його діагностики, що давно заявлена у психології як досить складна.

Мислення – це перероблення інформації в процесі перебігу думок, образів і відчуттів. Але це не є великою перевагою: мислять всі і завжди, а перероблення інформації може бути як конструктивним, так і деструктивним процесом. Цінність становить лише мислення, де перебіг думок, образів і відчуттів цілеспрямований, де присутнє осмислення того, що відбувається, народження нових життєвих смислів і вирішення життєвих завдань. Мислення – це знаходження зв’язку між предметами і явищами, що допомагає вирішувати життєві завдання.

Залежно від ступеня новітності продукту, отриманого в процесі мисленнєвої діяльності, мислення поділяють на продуктивне й репродуктивне. З.І. Калмикова у продуктивному мисленні також виділяє словесно-логічні й інтуїтивно-практичні його компоненти [7, с. 21]. Продуктивне мислення характеризується високою новітністю свого продукту та своєрідністю процесу його отримання, своєчасністю, іноді миттєвістю в складних і проблемних ситуаціях. Воно забезпечує самостійне вирішення нових проблем, глибоке засвоєння знань та швидкий темп оволодіння ними, широту їхнього переносу у відносно нові умови. Головною ознакою продуктивних мисленнєвих актів є можливість отримання нових знань у самому процесі, тобто спонтанно, а не шляхом запозичення ззовні.

Репродуктивне мислення характеризується меншою продуктивністю, але воно відіграє важливу роль у розумовій і практичній діяльності людини. На основі цього виду мислення здійснюється розв’язання завдань, структура яких знайома людині. Воно забезпечує розуміння нового матеріалу, застосування знань на практиці, якщо при цьому не потрібно їхнього суттєвого перетворення. Можливості репродуктивного мислення визначаються наявністю вихідного мінімуму знань.

Дослідження мислення в психології мають тривалу історію, за яку методи його пізнання зазнали чимало змін. Ф. Гальтон, як засновник досліджень інтелекту, використав генеалогічний метод для обгрунтування успадкованості інтелекту. Надалі це вилилося у «вимір інтелекту» – численні тестові батареї, що мають потужний статистичний апарат і не спираються на яку-небудь серйозну теоретичну основу. Спроби застосування інтроспективних методів вивчення мисленнєвого процесу також не привели до значних успіхів.

У процесі наукового розвитку мислення вивчалося у межах проблеми прийняття рішень, штучного інтелекту, нейропсихології та інших галузях. Кожен напрямок характеризується своїми особливостями, методами, понятійним апаратом. Охопити усі підходи в одній роботі не є можливим, тому ми розглянемо роботи близькі до проблеми пізнання механізмів продуктивного мислення.

У межах психології прийняття рішень мислення розглядається як підготовчий етап акту прийняття рішення. При цьому наявний великий вплив мотивів і цілей діяльності, в межах якої протікає прийняття рішення, на розгортання мислення. У цьому напрямку розглядаються: творче або продуктивне (формально-логічне) та репродуктивне мислення, яке зводиться до відтворення минулого досвіду. Цікавим є розподіл завдань за способом перероблення вихідної інформації – пошуковим або автоматизованим (Д.Н. Завалішина) [3]. У разі складної, незнайомої ситуації спеціально виділяється етап цілеспрямованого збору інформації. Цей збір інформації складає в такому випадку основу мислення – розв’язання задачі.

Школа П.Я. Гальперіна, яка пропонує модель поступового та поетапного формування розумових дій, теж збагатила розуміння мислення. З точки зору дослідників цього напрямку, мислення є формою орієнтування, до якої ми вдаємося тоді, коли інших її форм недостатньо. Однак уявлення про вищі типи орієнтування, які розуміються в цій школі як вищий рівень мислення, на наш погляд, не співвідносяться з розумінням творчості. Повне орієнтування відповідно до вищих форм розумової діяльності неможливе в цілому ряді завдань. Зокрема, творчих завдань. Необхідно визнати, що теорія П.Я. Гальперіна описує не весь феноменологічний ряд явищ, що відносяться до мислення, а тільки «операціональну» їх частину, тобто власне зародження нового змісту в межах цієї теорії не описується. Безумовно, будь-яка творча дія спирається на певну суму знань, умінь і навичок, формування та функціонування яких детально описується в обговорюваній теорії, однак до них вона не зводиться. Дії в ситуації неповного орієнтування, дефіциту часу та недостатності інформації – ось проблеми, які нас цікавлять і які необхідно висувати на перший план наукових досліджень психології мислення.

Психологічні дослідження винахідницької діяльності також представляють для нас певний інтерес. Уміння по-новому оцінити умови завдань, переформулювати їх, уточнити – важливий елемент мислення (особливо творчого) (В.О. Моляко) [20]. Істотне значення цієї функції мислення людини відзначається і в роботах із штучного інтелекту. Відзначається, що формулювання та переформулювання умов є однією з найважчих проблем при моделюванні людського мислення.

Разом із тим абстрактно-вербальний характер завдань, що розглядаються при дослідженні творчого мислення винахідника, не дозволяє повною мірою поширити виведені закономірності на всю психічну діяльність.

У межах досліджень зі створення штучного інтелекту проблема мислення розглядається під особливим кутом зору. Спроби створення моделі, яка адекватно імітує поведінку людини (або хоча б тварини), дозволяють перевірити багато гіпотез, висунутих у психології. Деякі роботи, на жаль, вказують на часте нехтування досягненнями сучасної психології в програмах створення штучного інтелекту [1]. Захоплення евристичними методами, що дозволило досягти значних успіхів у створенні алгоритмів вирішення певного класу завдань (наприклад, шахових), трактується як універсальний метод, який можна запозичити у людини. Зараз вже очевидна різниця в застосуванні евристик людиною і машиною – людина сама породжує евристики, комп’ютер використовує вже створені людиною, готові евристики. Роботи, які успішно поєднують власне кібернетичний підхід із психологічним, несуть у собі значний науковий потенціал і збагачують як психологію, так і кібернетику.

Прихильники напрямку організаційно-діяльнісних ігор (ОДГ) розвинули традиційне уявлення про діяльність. З точки зору Г.П. Щедровицького, відокремлення мислення від власне діяльності недоцільне. Така абстракція як діяльність, хоча і має право на існування, не є оптимальною. Він підкреслює, що будь-яка діяльність завжди супроводжується і забезпечується мисленням, тому розглядати їх окремо немає сенсу. Замість цього пропонується розглядати поняття «миследіяльності», яке адекватно вміщує в себе реальні процеси життєдіяльності суб’єкта [17].

Очевидно, що системний підхід є найбільш адекватним для опису таких складних багаторівневих процесів як мислення людини. Це не вказує на його абсолютну вірність і можливість застосування,  але означає, що цей метод опису – найбільш вдала знахідка в сьогоднішній методології. Як і принцип відображення (традиційний для вітчизняної психології), він відкриває широкі можливості для об’єктивного вивчення та описання психічних феноменів.

На роль емоційної регуляції в мисленні вказують багато дослідників (М.М. Амосов, О.К.Тихоміров, Я.О. Пономарьов, Я. Пліхтова та ін.). Емоції як механізм відображення  цінності завжди задіяні у розв’язанні завдання і не тільки його спрямовують (на що вказано в цих роботах), але і беруть   участь у внутрішньому моделюванні проблемної ситуації, в пошуку рішення. Об’єктно-орієнтоване програмування – дуже вдалий спосіб побудови складних багаторівневих моделей-систем і приклад екстеріоризаціі (винесення психічних процесів назовні) мислення.

Той факт, що розуміння природи будь-якого явища безпосередньо залежить від досконалості інструмента, що дає змогу вивчити ту чи іншу його характеристику, є загальновідомим, і вдосконалення таких інструментів як інструменти пізнання, лише вітається. Спроба ж вдосконалення мисленнєвого інструментарію як способу пізнання людського мислення наштовхується на консервативний скептицизм через непохитну впевненість у тому, що лише такий спосіб пізнання як міркування є універсальним і має монополію на безпомилковість.

Причина такої впевненості визначається успіхами природничо-наукової думки, що дозволила людству протягом століть обґрунтовувати істинність власних поглядів на оточуючі його явища шляхом зв’язування причин із наслідками. Це породило два універсальних критерії – логічність і відповідність здоровому глузду. Крім того, це сприяло зміцненню у свідомості  дослідників  впевненості в тому, що мислення лише відображає сутність предметів і явищ дійсності, котрі розвиваються за власними законами, що не залежать від мисленнєвих зусиль суб’єктів, які їх досліджують. Подібне не лише обмежувало свободу їх творчості в плані створення нових, відмінних від логічних фігур, мислеформ, але й позбавляло можливості бачити в мисленні інші функції, які відрізняються від функції відображення. Як результат, здатність мислення як процесу, що функціонує за своїми власними законами і спроможного внаслідок цього змінювати природу осмислюваного об’єкта, здавалася позбавленою здорового глузду.

Сучасний стан психологічної науки дозволяє виділити психічне явище, особливість якого полягає в тому, що будь-яка спроба його осмислення за допомогою причинно-наслідкового обґрунтування не дає можливості зрозуміти його істинну природу. В якості такого психічного явища виступає, перш за все, мислення як процес [13], природною особливістю якого є діалогічність. Ця особливість дала можливість сучасним дослідникам стверджувати, що мислення, вибране в якості об’єкту дослідження, може бути пізнане тільки альтернативним міркуванню способом осмислення, побудованим на принципово новому підході. Наприклад, у працях О.Є. Самойлова принципово новим у підході до пізнання мислення було те, що наявність у ньому логіки й здорового глузду була не ознакою істинності пізнаного, а навпаки – перепоною до пізнання, що змушувало мислителя вбачати в новому, ще йому невідомому, лише ознаки старого, уже відомого [14, 15, 16].

Для ілюстрації такої обмеженості розмірковуючого осмислення автор намагається зрозуміти гідну іронії самого Сократа думку Вільяма Блейка, який віртуозно використовував діалогічність мислення для того, щоб посміятися над обмеженістю догмата, який слідував логіці, а саме:

Даром великим дурак наделен –
Скрадывать противоречье сторон.

Спробуємо проаналізувати цю думку. З одного боку, якщо прийняти як основу для побудови логіки розуміння то, що ми маємо справу з дурнем в прямому значенні цього слова, то виходить, що «маскувати протиріччя сторін» – це безглуздя, а «великий талант» – не більш ніж іронія. Якщо ж виходити з того, що той, кого називають дурнем, дійсно володіє «великим талантом», то з не меншою очевидністю напрошується висновок, що немає нічого більш геніального, ніж «маскувати протиріччя сторін», а дурень фактично є не ким іншим, як Іванушкою-дурником, тобто людиною, яка нестандартно мислить, творцем нового й нікому невідомого.

На цьому прикладі очевидною стає цікава особливість мислення, яка базується на тому, що свідомість, обмежена межами міркування, здатна осмислювати основи кожної позиції лише поперемінно. Це призводить до цікавого результату, який характеризує обмеженість міркування як способу проникнення у сутність такого об’єкта пізнання як мислення, що веде до двох взаємовиключаючих висновків стосовно його природи, кожен з яких позбавляє сенсу існування альтернативного.

Механізм такого «роздвоєння» розуміння  прихований в особливостях правил так званого «підведення під поняття» і «виведення поняття», в яких визначальною вимогою є його непротиріччя логіці міркування. У результаті реалізації таких фільтруючих інформацію мисленнєвих операцій на кожному етапі формулювання судження і побудови умовисновку поза свідомою оцінкою кожної з логік, що перебувають у суперництві, залишається так званий логічний залишок (резидіум). У ході зіткнення двох логік він багаторазово збільшується, породжуючи в результаті певне змістовне утворення, назване, свого часу, Е. Кречмером цінним емпіричним ядром [23]. І виникане воно виключно завдяки внутрішньому діалогу як особливої форми спілкування людини з самою собою в індивідуальному мисленнєвому процесі (М.М. Бахтін, В.С. Біблер, Г.І. Кучинський, О.Є. Самойлов та ін.). На нашу думку, саме це емпіричне ядро, що не вкладається ні в одну з логік, дає шанс дослідникові піднятися у своєму розумінні мислення до рівня творця, здатного синтезувати на якомусь позалогічному рівні те, що доступне його власній свідомості лише як суперництво двох відмінних розумінь, що не дає можливості дійти певного висновку. Справедливим є надпис на могилі великого Ці-Бай-Ши, який звеличує вміння знаходити смисл із зіткнення двох розумінь:

На грани между сходством и несходством
Таится вечно тайна мастерства…

Наведений опис відмінних особливостей мислення як психічного явища, у разі, коли воно постає в якості об’єкта пізнання, цілком природно передбачає пошук способу його осмислення, позбавленого недоліків міркування. Для цього, в першу чергу, стає необхідним з’ясувати причини недоступності мислення логічному осмисленню, а також можливості невідповідності його продукту (прогнозу) вимогам здорового глузду. Це дозволить пояснити парадоксальні зміни його властивостей під впливом спроби його логічного усвідомлення і, нарешті, розробити спосіб використання власної свідомості, при якому вона перестала б бути перешкодою осмисленню, а знову стала б його суттєвою частиною.

Нам здається, що вельми продуктивним для пошуку феномена, який перешкоджає осмисленню мислення шляхом міркування, є його розгляд в межах концепції так званого «задачного підходу» до вивчення мислення [2, 11, 18 та ін.]. Відповідно до нього, суб’єкт, усвідомлюючи необхідність виходу з проблемної ситуації, ставить перед собою завдання, вирішення якого і являє собою реалізцію такого пошуку. Як правило, він здійснюється шляхом оперування поняттями в рамках вихідних допущень і постулатів, які представляються суб’єктові самоочевидними. Однак, якщо з будь-яких причин суб’єкт починає сумніватися в їхній очевидності і усвідомлювати можливість ще деяких інших допущень, то перед ним постає вже зовсім інше завдання. Таку підміну одних умов іншими у гештальт-психології називають переструктуруванням [3, 8]. Однак пануюча над ними установка на замкненість процедури перетворення фігури у фон і навпаки призвела до того, що в переструктуруванні завдань вони побачили лише альтернативу між старими і новими умовами і навіть не припустили можливості виникнення між ними конкуренції. Реальний крок у цьому напрямку був зроблений завдяки виявленню феномену негативного впливу рішень старого і нового завдань одне на одного [4, 9, 12]. Усунути цей негативний вплив, згідно даних досліджень, можна лише шляхом його ігнорування. У зв’язку з цим, завдання, рішення якого заважало рішенню основного завдання, і яке слід було ігнорувати, назвали інтерференційним (від слова інтерференція, що в перекладі з старофранцузької означає – заважати один одному). Саме ж явище інтерференції стали розглядати як процес, що характеризується наявністю конфлікту між операціями чи діями, який знижує чи зводить нанівець результат цих дій.

Як наслідок, інтерференція послужила задовільним поясненням дивовижної особливості мислення залишатися недосяжним для його вивчення шляхом міркування. Причиною є виникнення в ході міркування перешкоди у вигляді перешкоди усвідомленню вимог основного завдання, котра виникла завдяки врахуванню вимог конкуруючого завдання. Присутність же у свідомості  цінного емпіричного ядра, створеного позатеоретичним шляхом, яке цілком може виступити в якості конкуруючого завдання, дозволило пояснити зміну характеристик такого об’єкта пізнання як мислення під впливом спроби зрозуміти його сутність шляхом міркування. У даному випадку причиною зміни характеристик об’єкта пізнання послужило перетворення конкуруючого, емпіричного завдання на основне, що виникло в ході його функціонування, в результаті чого з’явилося переформулювання умов одного завдання на умови іншого. Однак поняття інтерференції дало можливість лише пояснити неадекватність старих способів осмислення мислення новому розумінню його змісту як психічного процесу, що функціонує за своїми власними законами, згідно яких свідомості відводиться роль лише гальма їхнього розвитку.

Для розуміння істинної ролі свідомості в ході реалізації процесу мислення і пошуку можливості його позитивного використання в ході його пізнання є сенс розглянути мислення не як діалог взаємовиключаючих обґрунтувань, а по-Бахтінськи – як діалог двох співрозмовників на рівні внутрішнього мовлення. Це дасть змогу відійти від непродуктивного зіткнення двох вербалізованих усвідомлень до взаємного впливу один на одного двох інтеріоризованих поглядів у ході складного процесу «здійснення» (Л.С. Виготський)  думки у слові.

Діалог у вигляді співставлення двох невербалізованих усвідомлень виключно на внутрішньому рівні має місце тільки в умовах невизначеності, відсутності чіткої вихідної інформації. У проблемній ситуації свідомість, не вдоволена законами функціонування і бідною лексикою внутрішнього мовлення, відразу ж починає поперемінно вторгатися в обґрунтування то однієї, то іншої позиції, залишаючи аргументи протилежної сторони на волю внутрішнього осмислення і змушуючи її очікувати своєї черги формулювати заперечення. В цьому випадку діалогічність є процесом осмислення шляхом взаємозбагачуючого діалогу позицій різних рівнів, в ході якого вони багатократно міняються місцями, чисельну кількість разів екстеріоризуючись та інтеріоризуючись [5, 14].

Якщо розглядати мислення як діалог взаємовиключаючих вимог основного та ігнорованого завдань, то можна легко побачити як розмірковуюча свідомість вдається до безуспішних спроб поперемінного розв’язання то одного, то іншого завдання, кожного разу зупиняючись на півдорозі через непереборне прагнення зрозуміти логіку завдання, яке заважає. Усвідомлення правомірності його виникнення тепер уже вимагає першочергового його рішення як такого, що стало основним. Це рішення, у свою чергу, з тієї ж причини – перешкоди з боку завдання, яке з основного перетворилось в ігнороване, також не має переспективи розв’язання через все ту ж непереборну перешкоду. Неважко зрозуміти, що причиною неможливості усвідомлення діалогу між екстеріорною та інтеріорною складовими продуктивного мислення шляхом міркування є та ж інтерференція.

Задачний підхід до діалогічного осмислення дозволяє побачити залежність рівня інтерференції від складності основного та ігнорованого завдань. Вона зникає чи взагалі не виникає, коли складнощі конкуруючих завдань різні, і досягає максимуму, коли вони приблизно рівні [4, 9, 12]. З урахуванням цього, нескладно дійти висновку щодо участі свідомості у процесі діалогічного осмислення. Так, у разі складності основного завдання і простоти конкуруючого, гальмівний вплив інтерференції мінімальний чи повністю відсутній, що дає змогу свідомості відігравати провідну роль у процесі осмислення, і навпаки – у випадку приблизно рівних складностей конкуруючих завдань сила перешкоди наближається до максимальної, що перешкоджає свідомому проникненню у процес осмислення. У зв’язку з цим досить продуктивним уявляється взаємне виключення з екстеріорного суперництва протилежних теоретичних конструктів з метою його перетворення у взаємодоповнюючий внутрішній діалог ще не оформлених у протилежні погляди  логічних залишків.

До початку XXI століття відбулася зміна світоглядних і методологічних позицій в цілому, і в поглядах представників багатьох наук сформулювався висновок про те, що у людини складаються відносини не тільки із зовнішнім світом, але, що не менш важливо, і стосунки зі своїм внутрішнім, внутрішньопсихічним, внутрішньоособистісним світом. Однак не тільки людина у своїй зовнішній діяльності може виступати суб’єктом відносин. Сучасні дослідники І.В. Ершова-Бабенко, В.Е. Клочко та ін. [6, 10] розглядають нові погляди на розуміння психіки і мислення людини з позиції психосинергетики, де суб’єктом, перш за все, виступає внутрішньопсихічний світ людини як психомірне середовище певного класу, середовище синергетичного порядку – відкрите нелінійне самоорганізуюче.

З точки зору постнекласичної науки можна розглядати суб’єкт-суб’єктні відносини в декількох рівнях: людина-людина, людина-світ, світ-людина, світ-світ, що виражає світоглядний і методологічний рівень, який можна назвати «нелінійний синтез». Відповідно сучасні методи вивчення мислення повинні враховувати його нелінійний характер, хаотичність, здатність до самоорганізації і утворення нових структур на внутрішніх рівнях усвідомлення.

Серед основних способів вимірювання мислення у процесі вирішення завдань на сьогодні виокремлюються такі: запис рухів погляду (метод фіксації око-рухових реакцій); протоколи «мислення вголос»; запис маніпулятивних рухів; запис рухів з пошуку інформації. Значне місце серед методів діагностики мисленнєвої сфери особистості взагалі у контексті діяльнісного підходу сьогодні займають різні форми фіксації фізіологічних показників [6].

Отже, основним способом об’єктивізації миследіяльності людини є вербалізація, що було обґрунтовано у працях Г.С. Костюка. Учений довів, що дослідження мислення за допомогою вербалізації зумовлено діалектичним взаємозв’язком мислення і мови: єдність мислення та мови виражається, передусім, у значенні кожного слова, а також у процесі найменування об’єктів, виявляється у кожному судженні, у наявності внутрішньої мови у процесі мислення [7].

Вербалізація під час дослідження мисленнєвих процесів може застосовуватися у декількох формах.

У більшості вітчизняних досліджень використовується метод «мислення вголос», або проговорювання, причому він розглядається вченими як складова або спостереження (О.В. Брушлинський [1]), або психологічного експерименту (Н.М. Мехтиханова [6]), тобто його використання як самостійного методу вважається малоцінним. Крім того, можуть бути застосовані методи «проговорення про себе», вербальних звітів (інтроспективних, ретроспективних).

У зарубіжній психологічній науці більшість учених використовують при дослідженні мислення саме вербалізацію. Значний внесок у дослідження професійного мислення за  допомогою  вербалізації  зробили  Ericsson K.A. та Smith J.  [22]. Так, за думкою вчених, вербальний коментар може бути основним завданням та лише випадковим до основного; вербалізація може бути або такою, що збігається з ситуацією – реальною, супроводжуючою, або ретроспективною. Між сприйняттям інформації та її вербалізацією можуть відбуватися різні види проміжних процесів: суб’єкт може говорити про особливі події або його можна попросити зробити узагальнення. Отже ці та інші варіації обставин вербалізації можуть суттєво впливати на те, що вербалізується і на інтерпретацію вербальних даних.

Важливим надбанням досліджень Ericsson K.A. та Smith J.  є визначення рівнів вербалізації вирішення завдання, до яких автори віднесли:

• перший рівень – інформація репродукується у тій самій формі, в якій вона була здобута;
• другий рівень – між звертанням до інформації і вербалізацією відбуваються проміжні записи у вербальний код інформації, яка не була задана первинно у вербальній формі;
• третій рівень – вербалізація інформації відбувається після проміжних процесів розгортання та фільтрації, проміжних висновків і генеративних процесів [22].

При вербалізації першого рівня «мислення вголос» не змінює напрямок та структуру мисленнєвих процесів. У випадку вербалізації другого рівня виконання завдання може бути неповним, але напрямок і структура процесу виконання буде незначно зміненими. При третьому рівні вербалізації всі зміни мисленнєвої діяльності значно збільшуються завдяки процесам зберігання, переробки та відновлення інформації [22]. Отже, вчені наполягають, що при врахуванні вищезазначених рівнів вербалізації метод «мислення вголос» стає надійним засобом вивчення мисленнєвих процесів [22].

Аналіз результатів досліджень зарубіжних вчених щодо можливості використання вербалізації як способу вивчення мисленнєвих процесів особистості надав можливість зробити такі висновки: по-перше, представленість процесу мислення в протоколі «мислення вголос» залежить від типу завдання, від його складності і способу пред’явлення, від ходу вирішення; по-друге, протоколи «мислення вголос» та зміст короткочасної пам’яті у 50 % випадків відповідають один одному; по-третє, оброблення знань з «мисленням уголос» відбувається довше при всіх типах завдань, хоча і не для всіх суб’єктів; по-четверте, при вирішенні наочних завдань «вголос» та «про себе» застосовані способи і стратегії відрізняються; по-п’яте, проговорення рішення «вголос» призводить до більш ретельної організації мислення [6].

Проте, як у вітчизняній, так і зарубіжній психологічній науці існують і протилежні погляди щодо можливості об’єктивації мисленнєвих процесів за допомогою вербалізації. Так, помилки у вербальних протоколах спричиняються такими явищами як: 1) поява двох цілей вирішення завдання для суб’єкта: власне вирішити його та слідкувати за власним мисленнєвим пошуком, самоспостерігати за ним; 2) невключення несвідомих компонентів мислення, інтуїції: як зауважував К. Дункер [2], деякі фази мисленнєвого процесу одразу ж призводять до їх певної кінцевої реалізації, а тому не можуть бути усвідомлені; крім того, деякі фази пригнічуються суб’єктом, оскільки вони є «занадто умовними, спробними, іноді занадто недосконалими для того, щоб переступити передпроговорення слова і, таким чином, особистість завдяки своєрідному «фільтру» допускає до оформлення в мові не всякий зміст думки» [2]; 3) швидкий рух думки протирічить вимові слова, унаслідок чого суб’єкт змушений або пропускати фази мисленнєвого пошуку, або свідомо затримувати мислення: формулювання вимагає більших зусиль та більшого часу, ніж суб’єкт може витратити на висловлення без порушення цілісності  мисленнєвого пошуку [6]; 4) свідоме приховування суб’єктом кроків вирішення завдання, якщо він знаходить помилку у рішенні, до його вербального оформлення. Крім того, якщо вербалізація відбувається у присутності експериментатора, то експериментальна ситуація як ситуація спілкування значно впливає на вербальний протокол: піддослідний орієнтується на реакції експериментатора, що призводить до зміни напрямку, часу вирішення завдання тощо.

Зіштовхнувшись із проблемами об’єктивності отриманих під час вербалізації даних, ученими було запропоновано метод вербалізації у поєднанні з:

• аналізом мовних формулювань і переформулювань (О.В. Брушлінський [1]);
• характеристикою мовних пауз, що розділяють висловлювання (Л.В. Путляєва [8]);
• аналізом діалогічного мовлення – виокремлення внутрішнього діалогу як компоненту мисленнєвого процесу [6];
• виокремленням предметного, операційного, рефлексивного й особистісного рівнів мисленнєвої діяльності (І.М. Семенов [9]);
• візуальним поданням інформації у вигляді «дерева рішень», «графа вирішення завдання».

Експериментально досліджуючи можливості методу вербалізації при вивченні мислення особистості, Н.М. Мехтиханова зробила важливі висновки: надійна залежність між вербалізацією та показниками вирішення завдань і, у свою чергу, мисленнєвими процесами може бути визначена лише всередині групи піддослідних, які по-різному схильні до вербалізації: для тих, кому складно вербалізувати власну мисленнєву діяльність, проговорення як «вголос», так і «про себе» призводить до ускладнення мисленнєвого пошуку (час на вирішення завдання збільшується, кількість неправильних рішень зростає, з’являється почуття більшої складності завдання); у тих же, кому вербалізація дається легко, вона може покращувати мисленнєвий процес [6].

Отже, підсумовуючи все, зазначене вище, констатуэмо, що у просторі діяльнісного підходу діагностика мислення особистості без застосування апаратних методів має відбуватися за допомогою методу вербалізації процесу вирішення проблеми особистості у поєднанні з аналізом її мовних пауз, формулювань та переформулювань,  її візуальним (графічним, схематичним) поданням етапності мисленнєвого пошуку.

Другим підходом, що визначає специфіку діагностування мислення особистості, є миследіяльнісний підхід (Г.П. Щедровицький,  В.О. Лефевр та ін.), основними положеннями якого є такі:

• по-перше, у людини не може бути ніякої діяльності, але може бути лише миследіяльність, яка містить у собі комунікацію. Відтак, поняття діяльності є осмисленим або у безособовій формі, коли ми говоримо «універсум діяльності», або воно є безглуздою абстракцією, що виокремлює такий об’єкт (галузь), якого не може бути у людини [11, с. 549]. Мислення є особливою субстанцією, що існує у соціокультурному просторі і має закони розвитку та життя, які відрізняються від розвитку і життя світу матеріального. «Не людина мислить, а мислення мислить крізь людину», – стверджував Г.П. Щедровицький [11, с. 8]. «Відправлення людської голови – це ще не мислення. Мисленням відправлення людської голови стають лише тоді, коли вони відповідають певній культурній нормі. А відтак, коли у цієї голови вже є правильний спосіб вирішення завдання або ця голова підіймається на більш високий рефлексивний рівень та самостійно будує правильне нормативне рішення…» [10, с. 9];
• по-друге, вираз «предметність діяльності» є осмисленим лише  тією мірою, якою він фіксує одну з форм зв’язку мислення і діяльності.  Предметність не є універсальною властивістю діяльності, але навпаки є особливою, дуже вузькою та частковою формою [11]. Мислення виникає з текстів, тому, як вчив Л.С. Виготський, мислення виникає бездіяльнісно, воно є позадіяльнісним [11, с. 553];
• по-третє, предметність діяльності породжується не в діяльності, а в думці;
• по-четверте, можлива чиста думка-комунікація, поза діяльністю, і тільки ця позадіяльнісна чиста думка-комунікація і є мисленням. А відтак, мислення неможна розглядати як діяльність, розпочинати аналіз мислення потрібно не з діяльності, а з комунікації [11].

Мислення, згідно з Г.П. Щедровицьким, існує у трьох формах: 1) чистому мисленні, 2) мислекомунікації та 3) миследії. Це не тотожні, а принципово різні процеси, що ґрунтуються на різних законах. Чисте мислення розгортається в ідеальній дійсності, визначає ідеальний об’єкт; воно існує у схемах, моделях, малюнках і продукує знання за законами логіки; світ чистого мислення реалізується завдяки існуванню людської культури та відображається в текстах комунікації. Мислекомунікація – це мислення, яке відбувається завдяки оперуванню знаннями, що існують у формі понять, у процесі діалогу, тобто у комунікативній формі; вона існує за законами комунікації, діалогу. Миследія – це мислення, яке відбувається у межах практичної дії, «думка, що перейшла на рівень ситуативного діяння» [11, с. 467]. Миследія і чисте мислення пов’язуються між собою комунікацією: коли думка-комунікація знаходить у собі ідеальний об’єкт та розпочинає об’єктивуватися на ідеальних об’єктах, тоді вона стає знанням.

Пов’язує між собою чисте мислення, мислекомунікацію і миследію рефлексія, яка забезпечує об’єктивацію, онтологізацію та предметизацію й утворює цілісне явище – людське мислення [11, c. 555]. Причому рефлексія, на думку Г.П. Щедровицького, завжди має декілька форм: вона часто здійснюється як рефлексивне ставлення у формах мислення та мисленнєвої імітації дій інших; є як механізмом мислення, так і своєрідною самостійною інтелектуальною формою, що визначає саме мислення, є первинною щодо нього.

Отже, діагностика мислення особистості відповідно до миследіяльнісного підходу має бути спрямована на: по-перше, визначення ступеню адекватності миследіяльності особистості існуючим у соціальному та професійному середовищі науковим нормам (логіки і психології); по-друге, виявлення здатності до розуміння тексту іншого, механізмів, які його забезпечують (наприклад, децентрація); по-третє, визначення рівня здатності особистості «вийти у рефлексивну позицію», що передбачає не лише діагностику рівня її рефлексивності, а й виявлення рівня розвиненості рефлексії, методологічного рівня. Для цього використовується, наприклад, метод словесних самозвітів досліджуваних про те, що їм відомо про власне мислення (про операції мислення та з якою метою вони будуть використовуватися при вирішенні експериментальних завдань) (А. Браун [12]).

Щодо третього, особистісного, підходу, то оскільки його положення дають нам підстави відповісти на такі запитання: 1) які власно мисленнєві властивості зумовлюють мислення особистості; як вони організуються  у цілісну систему; який її системоутворювальний елемент; 2) як групуються індивідуальні властивості, що зумовлюють успішну мисленнєву діяльність особистості, – то діагностика мислення особистості спрямовується на визначення її основних мисленнєвих властивостей.

Здійснений нами порівняльний аналіз праць вітчизняних і зарубіжних вчених дає можливість стверджувати, що основними, інтегративними властивостями мислення особистості визначаються: системність, узагальненість, інтегративність, домінантність (спрямованість на визначення основного), економічність, історизм (дотримання загальної логіки подій), пізнавальна відкритість, аналітичність, критичність, креативність, деідеологізованість, незалежність,        рефлексивність (О. Г. Асмолов, Т. А. Вауліна, М. Дакснер, Н. І. Пов’якель, Г. С. Рубан, В. А. Семиченко, Л. Б. Шнейдер та ін.).

Крім того, оскільки відповідно до особистісного підходу системоутворювальною властивістю особистості визнана спрямованість як динамічна тенденція (С.Л. Рубінштейн), смислоутворювальний мотив (О.М. Леонтьєв), домінуюче ставлення (В.М. М’ясищев), основна життєва спрямованість (Б.Г. Ананьєв), динамічна організація сутнісних сил людини  (О.С. Прангішвілі), сенс (Д.А. Леонтьєв) тощо, то саме вона визначає мисленнєву діяльність особистості. Відтак, діагностика мислення особистості має передбачати і визначення її ціннісно-мотиваційної сфери.

Таким чином, відповідно до особистісного підходу, визначення ступеню розвиненості мислення особистості має містити діагностику її властивостей, яка відбувається у більшості досліджень за допомогою малоформалізованих методів – опитувальників та шкал самооцінки. А без застосування експериментальних методів їх результати не можуть вважатися об’єктивними.

Отже, діагностика мислення особистості взагалі має бути комплексною, системною та містити як комплексні методи вербалізації процесу вирішення професійних завдань, так і методи визначення відповідності мисленнєвої діяльності нормам логіки та психології, методологічності мислення, а також методики, спрямовані на виявлення ступеню розвиненості мисленнєвих властивостей, насамперед, економічності, рефлексивності, децентричності, аналітичності.

Перспективи подальших досліджень у цій проблемній сфері полягають, передусім, у розробленні валідних і надійних психодіагностичних методик, що нададуть можливість визначити рівень розвиненості як мислення особистості в цілому, так і окремих його складових.

 

Література

1. Брушлинский А.В. Психология мышления и проблемное обучение / А.В. Брушлинский. – М.: Знание, 1983. – 89 с.
2. Дункер К. Подходы к исследованию продуктивного мышления // Психология мышления / К. Дункер; под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, В.А. Спиридонова, М.В. Фаликман, В.В. Петухова. – М.: АСТ; Астрель, 2008. – с. 50-67.
3. Завалишина Д.Н. Практическое мышление: Специфика и проблемы развития / Д.Н. Завалишина. – М.: Институт психологии РАН, 2005. – 376 с.
4. Кашапов М.М. Психология профессионального педагогического мышления (методология, теория, практика) / М.М. Кашапов // Психология профессионального педагогического мышления; под ред. М.М. Кашапова. – М.: Изд-во Института психологии РАН, 2003. – с. 73-143.
5. Корнилов Ю.К. Психология  практического  мышления:   монография   / Ю.К. Корнилов. – Ярославль: ДИА-Пресс, 2000. – 205 с.
6. Матюшкин А.Н. Проблемне ситуации в мышлении и обучении. М.: 1972. – 208 с.
7. Мехтиханова Н.Н. Исследование практического мышления: методические проблемы / Н. Н. Мехтиханова // Практическое мышление и опыт: ситуативность и инструментальность обобщений : сб. статей / под ред. проф. Ю. К. Корнилова. – Ярославль, 2000. – с. 114-135.
8. Мислення в діяльності молодших школярів / за ред. Г.С. Костюка, Г.О. Балла. – К.: Рад. шк., 1981. – 155 с.
9. Плихтова Я. и др. Интерферентный поход в исследовании памяти человека // Психологические исследования познавательных процессов и личности / под ред. Д. Ковач, Б.Ф. Ломов и др. – М.: Наука, 1983. – 215 с.
10. Путляева Л.В. О роли пауз при решении задач с использованием технических схем / Л.В. Путляева // Вопросы психологии труда, трудового обучения и воспитания. – Ярославль, 1971. – с. 23-34.
11. Рубинштейн С.Л. О мышлении и путях его исследования. – М., 1958. – 442 с.
12. Самойлов А.Е. Психология парадоксального мышления или прогностический диалог теории с эмпирией. – Днепропетровск, 2007. – 185 с.
13. Самойлов О.Э. Діалогіка трансцендентального прогнозу // Психологія і суспільство. – Київ, 2006, №2. – с. 93.
14. Самойлов А.Е. Интуитивный диалектико-логический прогноз формы и функции понятий психологи мышления // Практична психологія та соціальна робота. – Київ, №12. – с. 1-7.
15. Семенов И.Н. Психология рефлексии: проблемы и исследования / И.Н. Семенов, С.Ю. Степанов // Вопросы психологии. – 1985, №3. – с. 31-40.
16. Щедровицкий Г.П. Лекции по психологии / Г.П. Щедровицкий // Вопросы саморазвития человека. – К., 1991, вып. 3. – с. 3-32.
17. Щедровицкий Г.П. Мышление – Понимание – Рефлексия / Щедровицкий Г.П. – М.: Наследие ММК, 2005. – 800 с.
18. Щедровицкий Г.П. Проблемы построения системной теории сложного «популятивного» объекта // Системные исследования. Ежегодник за 1975 г. – М.: Наука, – 216 с. (с.179).
19. Руль Ю.В. Психофізична діагностика стану кори і підкорки півкуль великого мозку, Наукові праці МАУП, 2014, випуск 2(41), с. 164-172.
20. Моляко В.О. Проблеми функціонування творчого сприймання в умовах надлишку інформації різної модальності та значимості // Актуальні проблеми психології: Збірник наукових праць Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України. – К.: Видавництво «Фенікс», 2013. – Т. ХІІ. Психологія творчості. – Вип. 16. – с. 7-19.
21. Brawn L. Communities of learning and thinking, or a context by any other name / Brawn A.L., Campione J.C. // Developmental Perspectives on Teaching and Learning Thinking Skills. – Basel: Karger, 1990. – p. 112-224.
22. Ericsson A. Prospects and limits of the empirical study of expertise / Ericsson K.A. and Smith J. // Toward a general theory of expertise: Prospects and limits. – Cambridge Un. Press, 1991. – p. 267-290.
23. Kretshcmer E. Geniale Menshcen. Marburg.