Автор: Глушко Лариса Олексіївна, доцент кафедри психології ІСНіС МАУП
У статті визначено вагомий вплив компетентісного концепту на впевненість у собі у школярів.
Проблема дослідження. Поняття «компетентнісний концепт» тлумачиться як «інтегральна здатність» вирішувати конкретні проблеми розвитку особистості, а саме розвитку впевненості у собі у процесі соціалізації школярів.
Мета статті. Дослідження стану компетентності на сучасному етапі, аналіз сутності даного явища.
Сучасні потреби суспільства, окремих соціальних груп, особистості в освіті вимагають доповнення системно-цілісного та особистісно-діяльнісного підходів відповідно до культурологічних та компетентнісних підходів.
Науковці (А. Андреєв, І. Зимняя [1, 3, 4]) зазначають, що з відносно локальної педагогічної теорії компетентнісний підхід поступово перетворюється на суспільно значуще явище, яке претендує на роль концептуальної засади в галузі політики, що проводиться у сфері освіти як державою, так і впливовими міжнародними організаціями, серед яких і Європейський Союз. Як стверджує А. Сбруєва, характер європейської освітньої політики зумовив активізацію міжнародного співробітництва європейських країн у галузі розвитку теорії та практики неперервної освіти на визначенні ключових компетентностей, які мають бути сформовані у процесі здобуття освіти. А. Сбруєва наводить тлумачення поняття «компетентність» в документах ЄС, де воно трактується як «сукупність знань, умінь та відносин», а «ключова компетентність» – як компетентність потрібна для всіх. Остання охоплює базові вміння та виходить за межі цього поняття [2, 8]. Експерти ЄС розробили нове розуміння суті, цілей, принципів, змістових характеристик та критеріїв ефективності системи неперервної освіти в європейському регіоні та визначили вісім груп таких ключових компетентностей:
- спілкування рідною мовою, що означає здатність до вираження думок, почуттів, фактів, а також до мовної взаємодії у широкому колі соціальних та культурних контекстів;
- спілкування іноземними мовами, що доповнює вищезазначене потребою розвитку уміння до інтеркультурного співробітництва та розуміння;
- математична компетентність, базові компетентності у галузі природничих наук і технологій;
- інформаційна компетентність передбачає використання технологій інформаційного суспільства у процесі трудової діяльності, дозвілля та спілкування;
- пізнавальна компетентність, що означає набуття уміння організовувати власне навчання;
- міжособистісні, інтеркультурні та соціальні компетентності, громадянська компетентність, які потрібні для ефективної та конструктивної участі індивіда у соціальному і професійному житті в умовах зростаючої диверсифікації суспільства;
- підприємницька компетентність, що означає здатність індивіда втілювати ідеї в життя;
- культурна компетентність – це усвідомлення важливості й уміння творчо виражати ідеї, досвід та емоції за допомогою різних засобів [4, 10].
Отже вісім груп ключових компетентностей впливають на соціалізаційні процеси школярів та на розвиток такої риси особистості школяра як впевненість у собі.
Поняття «компетентність» тлумачиться як інтегральна здатність вирішувати проблеми розвитку впевненості в собі, які виникають у школярів різного віку [12]. Така здатність передбачає наявність знань, але як справедливо вказує А. Андрєєв, у межах компетентнісного підходу слід «не стільки розпоряджатися власне знаннями, скільки володіти певними особистісними характеристиками і вміти у будь-який час знайти і відібрати у створених людством величезних сховищах інформації потрібні знання» [11].
Компетентнісна модель освіти співвідноситься з динамічним «відкритим» суспільством, в якому продуктом процесів соціалізації, виховання та навчання, підготовки молодого покоління до виконання усіх життєвих функцій є відповідальна особистість, готова до здійснення вільного, гуманістично зорієнтованого вибору. За такого підходу до змісту освіти входять не лише знання, уміння, навички, а насамперед способи діяльності, досвід репродуктивної і творчої діяльності, досвід ціннісного ставлення до соціокультурного довкілля. Водночас компетентність особистості передбачає розвиток певних її здібностей, необхідних для реалізації відповідної діяльності.
Ми погоджуємося з думкою науковців (Е. Іванова, І. Осмоловська, І. Шалигіна), які вказують, що з позицій компетентнісного підходу зміст освіти містить ті ж компоненти, що і культурологічний, але увага акцентується насамперед на способах діяльності, а знання є засобом, без якого неможливо здійснити діяльність. Компетентнісний підхід близький до особистісно-діяльнісного, але більш продуктивний, оскільки дає можливість виокремити декілька узагальнених ключових компетенцій, які об’єднують у групу діяльності, схожі за способами дії [7, 8]. Ключового значення набувають види компетенцій школярів, які подані науковцями на засадах допредметного змісту освіти: загальнокультурна – володіння мовою культури, способами пізнання світу (містить навчально-пізнавальну та інформаційну компетентності); соціально-трудова – засвоєння норм, способів та засобів соціальної взаємодії; комунікативна – формування готовності та здатності розуміти іншого, будувати спілкування, адекватно наявній ситуації; компетентність у галузі особистісного визначення – формування досвіду самопізнання, усвідомлення свого місця у світі, вибір ціннісних цільових змістових настанов для своїх дій [1,6].
У соціальній педагогіці компетентнісна парадигма, яка бере початок із прагматичної, когнітивно-інформаційної, починає інтенсивно розвиватися наприкінці XX століття. На думку І. Звєрєвої, ця парадигма «розглядає результат освітнього процесу не як систему знань, умінь і навичок, а певний набір ключових компетентностей, без яких неможлива діяльність сучасної людини в інтелектуальній, суспільно-політичній, комунікаційній, інформаційній та інших сферах. У майбутньому людина має володіти не набором фактів, а засобами і технологіями їх здобування» [9]. У руслі соціально-педагогічної роботи з дітьми у загальноосвітніх закладах науковець виокремлює набуття ними таких життєво важливих компетентностей: соціальні компетентності, пов’язані з оточенням, життям суспільства, соціальною діяльністю особистості (здатність до співпраці; вміння розв’язувати проблеми у різних життєвих ситуаціях; комунікативні навички та навички взаєморозуміння; уміння функціонувати в соціально гетерогенних групах; активна участь у житті громади, уміння визначати особисті ролі у суспільстві); мотиваційні компетентності, пов’язані з інтересами, індивідуальним вибором особистості (навички адаптуватися та бути мобільним; бажання змінити життя на краще; уміння робить власний вибір); функціональні компетентності, пов’язані з умінням оперувати знаннями та активним матеріалом (здатність ефективно використовувати мову та символи, знання й інформаційну грамотність у різних ситуаціях) [13].
Шкільна освіта є першою ланкою системи неперервної освіти, що поряд з сімейним вихованням закладає основи соціокультурного становлення особистості. Відтак, освіта дітей шкільного віку повинна відповідати засадам модернізації освіти в Україні, за якою основним результатом діяльності освітнього закладу стає набір ключових компетентностей особистості. Серед першочергових завдань, спрямованих на підсилення ролі дошкільної освіти у сучасному освітньому просторі, є, окреслений базовим компонентом дошкільної освіти, перехід до нового типу гуманістично спрямованої інноваційної освіти, що виходить із розуміння цінності людини. При цьому оновлення змісту шкільної освіти, розроблення нових її стандартів першочергово пов’язуються з реалізацією компетентнісного підходу, який протистоїть понятійній тріаді ЗУНів (знання-уміння-навички). За такого підходу, знання не є самоцінністю, вони лише засіб набуття особистісних сенсів, орієнтування у соціокультурному довкіллі, спосіб засвоєння діяльності, необхідної для становлення особистості. Водночас компетентність особистості в шкільному дитинстві є результатом не лише дошкільної освіти, а й впливу сім’ї, соціуму, культури і самого суб’єкта [4, 11].
Базовий компонент шкільної освіти чітко окреслює концептуальні координати компетентністного підходу і заявляє його головну інтенцію – сприяти свідомому та діяльному буттю школяра, розвитку у нього самосвідомості, самобутності та самодіяльності, виховання природо- та культуровідповідної поведінки, формування у кожної дитини життєвої та соціальної компетентності це дозволяє бути впевненим в судженнях, в соціальних контактах, та проявляти соціальну сміливість.
При побудові експериментальної моделі соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості у шкільному дитинстві це зумовило необхідність спиратися на теоретико-методичні надбання сучасної шкільної освіти (А. Богуш, Н. Гавриш, С. Козлова, О. Кононко, В. Кузьменко, С. Кулачківська, С. Ладивір, Н. Лисенко, Т. Піроженко, Т. Поніманська ) [ 5, 8, 13 ]. Компетентнісний підхід у шкільній освіті акцентує увагу не на поінформованість дитини, а на проектування цілей і визначення змісту шкільної освіти на основі виокремлення ідеї окультурення життя дитини, набуття нею основ особистої культури, підвищення її базового рівня, орієнтацію школяра у чотирьох сферах дійсності – Природі, Культурі, світі Людей та Власного Я; на розроблення базового рівня розвитку особистісної культури на етапі шкільного дитинства, оптимальної для паспортного віку соціальної компетентності та життєвої компетентності у цілому. Компетентнісний підхід у шкільній освіті орієнтує на забезпечення різнобічного та гармонійного розвитку дитини, формування її оптимістичного світосприйняття, конструювання образу соціального світу. За базовим компонентом шкільної освіти, соціальна компетентність дошкільника окреслюється синтезом трьох змістових ліній сфери «Я сам», що обумовлюється потрійною природою людського Я, його фізичної, психічної та соціальної сторін. Це визначає змістові лінії Я-фізичне, Я-психічне і Я-соціальне, кожна з яких передбачає свій обсяг знань, умінь, навичок, потреб, властивостей тощо. Компетентність дитини у напрямі Соціального Я становлять уявлення про необхідність сприймати себе у контексті стосунків з іншими, розвинена потреба у контактах з однолітками і дорослими, соціальні мотиви спільної діяльності, регуляція поведінки діяльності, моральні почуття [10].
Компетентність дитини шкільного віку – одна з базисних характеристик особистості. На період старшого шкільного віку дитину характеризують такі здобутки: психофізіологічні, психічні, особистісні досягнення розвитку, відносна автономність та самостійність дитини у поведінці, сформовані навички самообслуговування, організація та характер спільної діяльності, співпраці з однолітками та дорослими. Усі ці здобутки засвідчують становлення компетентностей особистості, які розглядаються як орієнтовні показники розвитку особистості, як своєрідні особистісні характеристики, що визначають здатність дитини до вибору способу поведінки у довкіллі і налагодження нею взаємодії з соціумом.
Відтак, вважаємо за необхідне підкреслити, що компетентнісний підхід становить систему певних позицій та принципів, підібраних і структурованих таким чином, що з одного боку, вони будуються на засадах гуманістичної тенденції, а з іншого – дозволяють організувати педагогічний процес у дошкільному навчальному закладі.
Враховуючи зазначене вище, пропонуємо таке авторське бачення формулювання основних теоретичних аспектів, які визначають сутність компетентнісного підходу, і особливостей його застосування у шкільних навчальних закладах, а саме: ми виходимо з того, що компетентнісний підхід становить цілісну систему визначення мети, завдань, змісту, організаційного і технологічного забезпечення соціальної компетентності особистості та реалізує наступні функції.
1. Стосовно шкільної освіти компетентнісний підхід дає низку орієнтирів для розроблення вимог до її якості, сформульованих з позицій компетентнісного підходу. Шкільна освіта покликана насамперед забезпечити становлення низки компетентностей особистості на етапі шкільного дитинства, серед яких ми виокремлюємо соціальну компетентність.
2. Компетентнісний підхід дозволяє найточніше визначити змістові лінії та логіку введення дитини у суспільне довкілля та світ людей, відповідно до сучасного поняття «соціально компетентна дитина». За базовим компонентом шкільної освіти, в шкільному віці у дитини формуються такі основи соціальної компетентності: уміння орієнтуватися у світі людей (рідні, близькі, знайомі, незнайомі люди; люди різної статі, віку, роду занять тощо); здатність розуміти іншу людину, її настрій, потреби, особливості поведінки; уміння поважати інших людей, допомагати, дбати про них; обирати відповідні ситуації спілкування та спільної діяльності. Відтак, соціально компетентна дитина здатна відчувати своє місце у системі стосунків та адекватно поводитися [15].
3. Виходячи з потреби забезпечення педагогічно виваженого соціалізаційного процесу, що сприяє прилученню дитини до культури суспільства та освоєнню позиції суб’єкта соціального життя, компетентнісний підхід дозволяє спиратися на принципи соціальної відповідності, що передбачає відповідність змісту і методів виховання реальній соціальній ситуації, в якій організовується виховний процес. Завдання дорослого – не захищати дитину від несприятливих умов середовища, а навчити правильно використовувати методи соціальної адаптації в умовах нестабільного оточення; вибирати способи психологічного захисту залежно від обставин життя; змінювати поведінку з урахуванням вимог тієї соціальної групи, в якій вона знаходиться; діагностичності, тобто орієнтації на досягнення достатнього рівня соціальної компетентності, що виявляється у сформованих ціннісних орієнтаціях дитини, соціальному інтелекті, дотримання норм і правил поведінки у соціумі та характері взаємодії з дітьми та дорослими; багатофункціональності, компетентність передбачає інтегративне поєднання низки складових як здатності до вирішення завдань та налагодження взаємодії з соціумом.
Також компетентнісний підхід дозволяє не лише реформувати зміст шкільної освіти, але, як механізм приведення її у відповідність до вимог сучасних реалій, уможливлює забезпечення цілісності соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості у дошкільному дитинстві; створення у закладах емоційно-комфортного розвивального середовища; гармонійне доповнення соціалізації індивідуалізацією; забезпечення функціонування дошкільної установи як відкритої соціально-педагогічної системи.
4. На нашу думку, задля забезпечення у сучасній соціокультурній ситуації належного рівня соціальної компетентності школярів, необхідне підсилення загальнокультурного фундаменту освіти, спрямування її у контекст культури. Це означає орієнтацію усієї освіти на загальнолюдські цінності – національну та світову культуру, гуманітаризацію та гуманізацію освіти, створення цілісного культурно-розвивального середовища для розвитку самостійності, суб’єктності та саморозвитку особистості.
Література
- Бібік Н. Компетентність у навчанні / Н.М. Бібік // Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; гол. ред. В.Г. Кремень. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – С. 408-409.
- Васьківська Г. Знання про людину як основа формування соціальної компетентності / Галина Васьківська // Українська література в загальноосвітній школі. – 2012. – № 6-7. – С. 22-25.
- Васьківська Г. Формування комунікативної компетентності старшокласників на основі засвоєння системи знань про людину / Галина Васьківська // Українська мова та література в школі. – 2012. – №2. – С. 52-57.
- Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти // [Електронний ресурс].
- Клепко С. «Компетенізація освіти»: обмеження і перспективи / С. Клепко // Постметодика. – 2005. – № 1. – С. 9-17.
- Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи: Колективна монографія / Під заг. ред. О. Овчарук. – К.: К.І.С., 2004. – 112 с.
- Концепція літературної освіти // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2011. – №4. – С. 13-17.
- Новий тлумачний словник української мови, у 3-х т. – Т. 1: А-К / Укладачі: В. Яременко, О. Сліпушко. – К.: АКОНІТ, 2006. – 926 с.
- Овчарук О. Компетентності як ключ до оновлення змісту освіти / О. Овчарук // Стратегія реформування освіти в Україні. – К.: К.І.С., 2003. – 296 с.
- Українська література 5-11 класи. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів / Автори Р.В. Мовчан, Н.В. Левчик та ін.; Керівник проекту М. Г. Жулинський; За загальною редакцією Р. В. Мовчан. – К.: Ірпінь; Перун, 2005. – 201 с.
- Фасоля А. Етапність формування загальнонавчальних вмінь на уроках української літератури / Анатолій Фасоля // Українська література в загальноосвітній школі. – 2012. – №8. – С. 25-31.
- Фасоля А. Літературна освіта: компетенції, компетентності, знання, уміння і навички / Анатолій Фасоля // Українська література в загальноосвітній школі. – 2012. – №6-7. – С. 26-31.
- Хуторской А. Ключевые компетенции и образовательные стандарты [Електронний ресурс] // Интернет-журнал «Эйдос». – 23 апреля 2002.
- Хуторской А. Ключевые компетенции как компонент личностно-ориентированной парадигмы образования / А.В. Хуторской // Народное образование. – 2010. – №2. – С. 58-64.
- Яценко Т. Формування літературної компетентності учнів у процесі вивчення творчості А. Дімарова / Таміла Яценко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2012. – №8. – С. 32-35.